Читати книгу - "Бальки, Панас Мирний"

– Не буде, і не жди! – мовила Зінька Парасці. Та пополотніла.

– Чому? – і сльози заграли у її чорних очах.

– Не сердься тільки, що скажу усю правду про його. Бо дурний! – он чому. Я тобі зараз розкажу усе. Приходжу ото я до його. "Чого?" – питає, насупившись. Я так здалека заходжу. Провідати, кажу, як живете, що поробляєте. Одійшов трохи, просе сідати. Сіла я. Слово по слову, я й почала здалека закидати про той вечір невдачливий, що яких він сліз приніс тобі, як ти журилася-побивалася. Любить, кажу, вона вас; так любить – душі не чує. Готова усе для вас зробити. Тепер, кажу, той луципір, дівер її, хворає, з хати не виходить. То от коли і діло б поправити. Приходьте, кажу, сьогодні вечерком. Та тихо та гарно так посидимо, побалакаємо – усього доволі буде. Боже ж мій! як же скочить він. "Що се ви, каже, знову мене підвести хочете? Що череватій сучці не заманеться, а ви її примхи справляєте? Вон з хати!"… Не повіриш – краще б він мене по щоці ударив, ніж отим словом, як кип'ятком, опік. Не знаю, як я і схопилася, що казала йому, як і двері знайшла… Як бачу, сестро, наплювати тобі на свого кума – не варт він слова путнього; не варт того, що ради його ми сьогодні, як дурні, цілий день бігали, нишпорили! – закінчила Зінька.

Параска сиділа на лаві і, схилившись, мовчала. Слова Зіньки, наче молотком, били у її голову, у виски, трудили у вухах. "Череватій сучці" ножем угородилося у її серце і гострим боком поверталося там. Гіршої образи, більшої образи не було у той час для неї! То була правда, гірка правда. Вона сама чула, як та правда кидалась під її серцем, як вона не раз радісну череду думок повертала у люту тугу. Те мужича не дає їй покою, завжди нагадує про її долю. Вона стягувалася міцніше, щоб від людей затаїти своє лихо. А отже і не затаїла. Він побачив, він примітив… Вона ще молода така, їй би тільки жити та гуляти. Вона так любила і любить його, що на все піде… а він каже:

"Чого череватій сучці не заманеться?.." Що ж тепер заспівають Яків, Настя, коли до їх дійде про се чутка? Що люди скажуть?

– Чого ж ти мовчиш? чому нічого не кажеш? – спитала її Зінька. – Чи йти по добрих людей, скликати, щоб поїли те, що напорали. Чи собакам віддати?

– Собакам віддам! Собакам! – скрикнула Параска, скікнувши з полу. – Килино! – гукнула вона на наймичку.

– Уже все перебалакали, – бурмотала та, увіходячи в хату. – Чого?

– Виймай усе з печі!.. Усе, усе витягай. Та мерщій, – приставала Параска.

– Дайте ж хоч світло засвітити, – одказала Килина.

Засвітили світло. Зінька ще ніколи не бачила Параски такої блідої, такої рішучої на все. Вона вся тремтіла, а очі, як жар, горіли.

– Витягай! – крикнула Параска і, не дожидаючи, поки Килина витягла горщик з печі, сама з-серед череня ухопила один і швиргонула у помийницю.

– Параско! Чи ти в своїй сорочці? Що се ти робиш? – зупиняла Зінька.

– Не займай мене!.. Не руш!.. Витягай! – кричить знову Параска на Килину, що стояла з кочергою і дивилася на хазяйку, чи не збожеволіла, бува, та.

– Витягай, кажу! – гукає Параска.

Килина витягла кашник… Пшоняна каша на молоці так і пороснула по долівці.

– Параско, оханись! – ухопила її за руку, вговорює Зінька.

– Не руш мене, – просить Параска, – не руш… Витягай!

– Нащо бити? – поперечила і Килина.

Параска вихопила кочергу з рук Килини і почала нею гамселити горшки у печі. Зінька й Килина кинулись до неї, вирвали кочергу і, взявши за руки, одвели геть від печі і посадили на лаві.

– Оце, господи, твоя воля! Оце!.. Що це з тобою? – торохтіла Зінька і, набравши води у рот, приснула на лице Парасці. Та, як огонь, спалахнула.

– Що я, скажена? божевільна? Вон з моєї хати! – крикнула Параска на Зіньку.

– Та, Параско, оханись.

– Вон з хати! – одно гукає Параска.

– Не піду! – рішуче одказала Зінька. – Ти чуєш, що я сказала: не піду – і не піду! А тільки будеш таке робити – ще зв'яжу. Чуєш? – уже свариться Зінька.

– Господи! що ж мені робити на світі? – скрикнула Параска, упавши опукою на піл, і заголосила…

Вона не пам'ятала, що робила, не розбирала, що з нею творилося. То вона схоплювалася і вила на всю хату, то, прилігши, затихала, щоб через годину ще дужче завити, їй було так трудно, так тяжко! У неї під серцем кидалось нове життя,