Читати книгу - "Квантовий цугцванг, Максим Голубєв"

Лабораторія на Лисій горі 

Лабораторія більше нагадувала портал до іншого виміру: холодні сталеві стіни ніби відштовхували реальність, а чорний моноліт у центрі поглинав кожен звук. Його гладка поверхня не відбивала світло світло, а кабелі нагадували нервові закінчення, що повзли до дисплеїв.

На мені був білий халат, як того вимагав протокол, але я не знімав своїх черевиків — тактичних, зношених, але перевірених у багатьох ситуаціях. Вони були нагадуванням, хто я такий і чому я тут. Цей експеримент, цей моноліт у центрі кімнати — усе це створювалося для армії. І я мусив переконатися, що це не перетвориться на катастрофу.

Я кинув погляд на монітор Анни. Графіки, які там крутилися, нічого мені не говорили. Хвилина роздумів, і я зрозумів, що витрачаю час.

— То як це працює? — запитав я, намагаючись приховати напругу. — Що ви робите з нашими мозками?

Анна сиділа перед дисплеєм, уважно вдивляючись у графіки. Вона ледь підняла брову, але не відвела погляду. Її голос звучав рівно:

— Це не просто моделювання. Квантовий комп’ютер використовує ваш мозок як елемент обчислювального процесу.

Я зберігав мовчання, чекаючи пояснень. Вона продовжила, майже не зупиняючись:

— Нейроінтерфейси дозволяють зчитувати електричну активність вашої нервової системи та інтегрувати її у власну систему. Уявіть, що ваш мозок — це ще один процесор, який підсилює обчислювальну потужність комп’ютера. Але не лише це. Він не просто зчитує сигнали, а й адаптується до них у реальному часі. Система аналізує ваші емоції, рішення, навіть інтуїтивні імпульси, щоб створити симуляцію, яка не просто здається реальністю, а є вашою особистою реальністю.

Вона зробила паузу, ніби перевіряючи, чи я встигаю за її поясненням.

— Але є нюанс, — додала вона, трохи знизивши голос. — Уся система балансує між мозковими сигналами всіх учасників. Якщо один чип перестане функціонувати, це може призвести до нестабільності. Уявіть собі оркестр: якщо один інструмент фальшивить, це псує гармонію. Але якщо інструмент замовкає зовсім, оркестр може втратити баланс.

Я насупився й опустив руку на край панелі, ніби шукаючи опору.

— І все ж… якщо щось піде не так? У вас є стоп-слово?

Цього разу Анна повернулася до мене. Її очі — холодні, професійні — зустріли мій погляд. Але щось у цьому контакті змінилося. В її погляді промайнуло щось більше, ніж проста реакція на запитання. Турбота, навіть жаль.

— Наука не працює з червоними кнопками, пане Мартінез, — сказала вона майже з викликом. Але потім додала тихіше: — Ми тримаємо все під контролем, система має вбудовані протоколи захисту. Хоча… — вона зробила паузу, ніби вагаючись, чи говорити далі, — ризики завжди є. Наприклад, занадто глибока інтеграція може спричинити так званий «ефект симулятивного відлуння». Це стан, коли реальність і симуляція починають зливатися у свідомості користувача.

Тримаємо під контролем. Я чув ці слова багато разів у різних місцях і обставинах. Зазвичай вони передували катастрофі. У цю мить до нас підійшов Джеймс Картер, головний математик. Він кинув на мене короткий погляд, в якому було щось іронічне.

— Не хвилюйтесь, сер, — сказав він, посміхаючись. — Якщо щось піде не так, ви будете першим, хто це відчує.

Чомусь мені не стало легше.

Я втупився в Джеймса, розглядаючи його спокійну усмішку. Він, здається, навіть не переймався тим, що ми збиралися зробити. Але це не його справа — він математик. Якщо щось піде не так, відповідальність ляже на мене. Я відступив на крок, переводячи погляд по кімнаті. Обладнання, ці монітори, чорний моноліт у центрі, кабелі — все здавалося надійним. Надто надійним, щоб бути справжнім.

У кишені халату я намацав пластиковий пакет, дістав його й витяг пляшку віскі. Шотландський односолодовий. Ідеальний для таких моментів, коли ти не знаєш, чи буде шанс його відкрити.

— І що це у вас? — Анна різко звернулася до мене, її голос пронизував кімнату, як ніж.

Я підняв пляшку, дозволяючи собі легку усмішку.

— Це? Димний, торф’яний шедевр, — сказав я, дивлячись їй прямо в очі. — Планував відсвяткувати успіх.

Вона насупилася. Я знав, що так буде. Анна завжди була надто серйозною. Але мені це подобалося.

— Ви жартуєте? Пити перед експериментом неприпустимо. Це може призвести до непередбачуваних наслідків.

— А я не кажу, що почну зараз, — відповів я, притискаючи пляшку до себе. — Просто подумав, чи буде нагода відкрити це після того, як усе завершиться. Ви ж не проти, якщо ми трохи розслабимося, коли закінчимо?

Її погляд ковзнув від пляшки до мене. Я знав цей погляд. Вона щось думала, щось важливе, але не скаже. Анна була майстром приховувати свої емоції. Я дивився на неї і думав, що вона теж хвилюється. Просто ніколи цього не покаже.

Марія, наймолодша в команді, сиділа в кутку. Вона кусала губи, нервово вдивляючись у свій екран, ніби боялася зробити якусь помилку. Її страх був очевидним, але я вирішив не акцентувати на цьому увагу. Це був не її тягар. Він був моїм.

— Все готово до запуску, — оголосила Анна. Її голос звучав впевнено, але я знав її достатньо добре, щоб помітити, що це фасад. Всередині вона, мабуть, відчувала те саме, що й я.

Коли симуляція почалася, у кімнаті запанувала напружена тиша. Лише гул комп’ютера і якесь ледь чутне потріскування. Усе виглядало стабільним. Графіки на екранах здавалися ідеальними, але я не міг відвести погляду від Анни.

— І коли ж почнуться перші проблеми? — запитав я, намагаючись зробити голос байдужим. Насправді, мене дратувала ця мовчанка. Якби щось пішло не так, я хотів би знати це першим.

Анна підняла на мене очі, і в її куточку рота з’явилася ледь помітна усмішка. Вона знала, як розрядити напругу, хоча це їй і не завжди вдавалось.

— Коли ми дозволимо їм статися, — відповіла вона, не відводячи погляду. Її голос був рівним, але я відчував, що вона хоче сказати щось більше.