Читати книгу - "Квантовий цугцванг, Максим Голубєв"

Я зітхнув, відступивши на кілька кроків. Її слова заспокоювали й дратували водночас. Анна завжди вміла уникати прямої відповіді. Я схрестив руки, відкинувся на металеву панель і продовжував спостерігати. Але її очі... Вони завжди говорили більше, ніж слова. Я дивився на неї, намагаючись прочитати те, чого вона не скаже.

— Здається, у вас усе під контролем, — сказав я, іронічно піднявши брову.

Вона відвела погляд, знову втупившись у монітор. Але я помітив її маленький жест — ледь помітний рух плечей. Анна хвилювалася. І це хвилювало мене ще більше.

— Ти не мусиш турбуватися, — сказала Анна тихо, її голос звучав навіть м’якше, ніж зазвичай. У цьому було щось дивне, ніби вона намагалася переконати не тільки мене, а й саму себе.

Я нахилився ближче, ніби щоб роздивитися екран, але насправді хотів побачити її реакцію. Мій голос прозвучав низько, майже біля самого її вуха:

— Якщо ти так кажеш, Анно. Але я тут не лише для того, щоб спостерігати. Якщо щось піде не так, ми обидва знаємо, хто за це відповідатиме.

Я побачив, як її пальці ледь сіпнулися. Вона швидко опанувала себе й повернула голову, змусивши себе зустріти мій погляд. В її очах читався виклик — той самий, який завжди з'являється, коли вона почувалася вразливою.

— Якщо щось піде не так, я це виправлю. Як завжди, — сказала вона, її голос був спокійним.

Я кивнув мовчки й відступив, намагаючись зберегти нейтральний вигляд. Але в голові крутилися думки. Її впевненість завжди заспокоювала мене, але цього разу щось у її голосі змусило відчути тягар. Я стояв, дивлячись на монітор, але не бачив нічого, крім власних сумнівів.

Раптом графіки на екранах змінилися. Дані, які здавалися стабільними, почали пульсувати. Лінії стали хаотичними, а деякі показники зовсім зникли. У кімнаті запанувала гнітюча тиша, яку порушував лише рівномірне дзижчання.

Несподівано голову мені щось стиснуло, як щось чужорідне, що проникало в мою свідомість. Інші здавалися такими ж зосередженими, але я помітив, як Марія підняла руку до скроні, ніби намагаючись зменшити біль. Джеймс швидко глянув на неї, але нічого не сказав.

І тут мене накрило. Моя увага раптом прикута до порожнього простору переді мною. Картина виникла несподівано: зруйнований Київ, згорілі будівлі, попіл, що вкривав усе навколо, і мертва тиша. Це виглядало настільки реальним, що я не зміг відразу зрозуміти, де я. Видіння тривало кілька секунд, але цього вистачило, щоб мене кинуло в холодний піт.

— Що це було?.. — пробурмотів я, озираючись. Моє серце гупало так, ніби я щойно вибіг з палаючого будинку. Але всі інші в кімнаті виглядали майже спокійними. Ніхто, здається, не бачив того, що побачив я. Це лише посилило тривогу.

Анна підійшла до мене, спокійно й невимушено. Її голос звучав так, ніби нічого серйозного не сталося:

— Система адаптується. Це нормально.

Її слова мали би мене заспокоїти, але вони лише додали відчуття, що я сам у цьому хаосі. Вона повернулася до консолі, навіть не чекаючи моєї відповіді, ніби це мало вирішити всі питання.

Я залишився стояти, дивлячись на екран, але цифри й графіки нічого мені не говорили. Відчуття, що сталося щось неприродне, не полишало мене. Це було більше, ніж просто видіння. У голові крутилася одна думка: чи це була лише симуляція? Або… мої власні страхи щойно матеріалізувалися?

Протокол 1: Анна Шевченко (Перша частина)

"Запуск симуляції розпочався о 14:03 за місцевим часом. Усі системи функціонували в штатному режимі, показники відповідали попередньо заданим параметрам. Дані початкових етапів обробки підтверджували стабільність роботи квантового комп’ютера. Учасники виконували свої завдання згідно з інструкціями.

На четвертій хвилині експерименту з’явилися змінні, які не були передбачені початковими розрахунками. Дані показували нестандартну поведінку системи: графіки демонстрували аномалії, що не мали пояснень у введених параметрах. На цей момент було зафіксовано перші відхилення у фізичному стані учасників: слабкий тиск у скроневій зоні."

Протокол 2: Джеймс Картер

"Симуляція була запущена за графіком, і, треба визнати, перші хвилини все виглядало стабільно. Система працювала так, як і передбачалося. Але потім почалися проблеми. Марія, як завжди, була поруч, її присутність трохи заспокоювала мене, хоча я бачив, що вона сама тривожиться. На четвертій хвилині з’явилися невідомі змінні, і дані почали виглядати… скажімо так, дивно. Я одразу запропонував ізолювати систему, щоб уникнути подальших ускладнень. Але Анна, як завжди, вирішила, що знає краще. Вона відмовилася. Сказала, що це частина адаптації.

Щодо Алекса… Він був у команді. Я пам’ятаю його сарказм, голос, навіть ту пляшку. Але водночас не можу згадати, коли він зник. Просто в якийсь момент його не стало, і це нікого не здивувало.

Чим більше думаю, тим менш певним стаю, чи він узагалі існував. Ніби це лише тінь у пам’яті. Але я ж бачив його, чи не так?

Я не можу сказати точно, чи це було пов’язано з тими збоями, але той факт, що чип перестав подавати сигнали, мене насторожив. Ми мали зупинити експеримент одразу, як тільки це сталося. Марія просила мене поговорити з Анною, переконати її зробити паузу, але я не зміг. Можливо, через це я відчуваю провину."

Протокол 3: Марія Романюк

"Все почалося добре. Запуск симуляції був стабільним, система працювала без збоїв. Але потім… Потім усе стало дивним. Тиск у голові, ці… незрозумілі змінні на екранах. Я не могла позбутися відчуття, що щось не так.

Алекс? Я не знаю, про кого ви питаєте. Його точно не було в нашій команді. Я впевнена. Всі, хто працював над цим проектом, були постійними учасниками, і ніякого Алекса я не пам’ятаю. Можливо, це щось зі мною не так, але це ім’я… воно здається чужим.

Що стосується Джеймса і Анни. Вони говорили про ізоляцію системи, коли почалися перші збої. Їхні голоси були тихі, але я чула уривки: "Це може бути небезпечно" і "Ми не можемо ризикувати зупинкою". Мені здалося, вони знали щось, чого я не розуміла. Це було… дивно. І вони ніби… приховували щось від мене.