Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Покора 📚 - Українською

Читати книгу - "Покора"

267
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Покора" автора Мішель Уельбек. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Покора» була написана автором - Мішель Уельбек, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Фантастика".
Поділитися книгою "Покора" в соціальних мережах: 

Викладач Сорбонни Франсуа живе в дивний час – до керівництва у Франції приходять мусульмани, а університет вимушений коритися своїм новим господарям – шейхам із Саудівської Аравії. Більшість його колег, аби зберегти посади, приймають іслам. Перед Франсуа (який до того ж тяжко переживає кризу середнього віку) постає непростий вибір: відмовитися від інтелектуального життя і остаточно піти на пенсію чи навернутися до ісламу, взяти собі кілька гарненьких дружин і зажити новим, ліпшим життям?

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 51
Перейти на сторінку:

Мішель Уельбек

Покора

І

До церкви Сен-Сюльпіс його привів гамір; півчі розходились; храм мав от-от зачинитися. Варто було б помолитись, – подумав він, – усе ж краще, ніж поринати у марні мрії в кріслі; але – молитись?! Не відчуваю такого бажання; я зацькований католицизмом, що п’янить мене ароматами ладан Неділя, 15у й воску, я мовби блукаю довкола культу, до сліз зворушений молитвами, глибоко причарований псалмами та співами. Мені остогидло власне життя, я осоружний сам собі – і все ж я далекий від того, щоб заново розпочинати шлях! Зрештою… зрештою, хоч у каплицях я й відчуваю зворушення, а проте, коли виходжу, знову стаю нечутливим, сухим. Гаразд, – визнав він, підвівшись і пішовши за людьми, яких служка спрямовував до виходу, – моє серце надто тверде, випалене у шлюбах, я вже ні до чого не схильний.

Ж. К. Гюїсманс. На шляху

Упродовж тривалих років моєї похмурої юності Гюїсманс був мені відданим товаришем та супутником; жодного разу я не засумнівався, не відчув спокуси залишити його і взятися до іншої теми; а втім, одного червневого вечора 2007 року, після тривалих зволікань та відмовок (яких було навіть більше, ніж дозволяється), перед комісією університету «Париж IV – Сорбонна» я захистив дисертацію на тему «Жорис-Карл Гюїсманс, або Світло в кінці тунелю». І вранці наступного дня (а може, вже й того самого вечора – стверджувати не можу, бо час після захисту провів сам-на-сам із трунком) я збагнув: щойно завершилася частина мого життя – і, можливо, його найкраща частина.

У наших суспільствах (які поки що залишаються західними і соціал-демократичними) така доля чекає на всіх, хто завершує навчання, однак більшість цього не усвідомлює – або ж усвідомлює лише з часом; адже здебільшого люди засліплені жадобою грошей або ж – найпримітивніші з-поміж них, ті, що розвинули в собі шалену схильність до певних продуктів, – звичайнісіньким споживанням (більш помірковані і достойні, які плекають у собі замилування грошима, цим «невтомним Протеєм»[1], найчастіше опиняються у меншості); ще більше приваблює їх самоствердження, боротьба за звабливе місце у світі, який – сподіваються вони – є конкурентним; а до дій їх підштовхують обожнювані кумири – спортсмени, кутюр’є, творці інтернет-порталів, актори та моделі.

З різних психологічних причин – для дослідження яких не маю ні знань, ні волі – я значною мірою відійшов від усталеної схеми. Першого квітня 1866 року вісімнадцятирічний Жорис-Карл Гюїсманс розпочав кар’єру посадовцем шостого класу у міністерстві внутрішніх справ та конфесій. У 1874 році він власним коштом видав першу збірку своїх поезій у прозі «Вазочка для спецій», відгуків на яку було небагато, зате одна стаття – напрочуд привітна – підписана Теодором де Банвілем. Як бачимо, своє життя Гюїсманс починав досить тихо.

Адміністративне існування чиновника – та й життя взагалі – минало без пригод. Третього вересня 1893 року Гюїсманса нагородили Орденом Почесного легіону за заслуги на державній службі. Раз і назавжди вирішивши всі питання з фінансами і комфортом, у 1898 році він вийшов на пенсію, поставивши крапку в тридцятирічному виконанні статутних обов’язків. Час від часу знаходив сили на написання книжок, які – через століття – дозволяли мені сприймати його як найближчого друга. Про літературу написано чимало – можливо, навіть забагато (як дипломований фахівець у цій галузі, я, переконаний, маю найбільше права про це говорити). При цьому визначити специфіку літератури – головного мистецтва Заходу, що на наших очах доживає останні дні, – не так уже й просто. Музика, як і література, втілює сильне зворушення, емоційний переворот, глибокий смуток або екстаз; живопис, як і література, породжує зачудування, створює новий погляд на світ. Проте тільки література дарує відчуття доторку до іншої людської особистості в усій її повноті, з усіма вадами й величчю, обмеженістю, ницістю, заяложеними думками та забобонами; з усім тим, що зворушує її, зацікавлює, бентежить і викликає у неї огиду. Тільки література дозволяє спілкуватися з небіжчиком, причому ближче й ґрунтовніше, ніж якби ви говорили з другом; адже хоч би якою давньою і глибокою була дружба, більш посутньої розмови, ніж із чистим білим аркушем, коли звертаєшся до незнайомця, – не вийде. Тож, звісна річ, коли мова заходить про літературу, величезного значення набувають вишуканість стилю й музичність фраз; не варто зневажати і глибину міркувань автора та оригінальність його думки; проте автор – це, передусім, людина, присутня у своїх книжках; а як уже він їх пише – добре чи погано – зрештою, не має великого значення, головне – що пише взагалі і що він дійсно присутній у них (дивно, що така простенька умова, на перший погляд аж ніяк не вирішальна, насправді відіграє величезну роль і що цей очевидний, легко встановлюваний факт украй рідко використовують філософи різних напрямків: адже оскільки, в принципі, всі людські істоти існують – якщо не в якісному, то хоча б у кількісному розумінні, – то майже всі вони можуть бути присутніми; проте, коли роздивляєшся їхнє існування на відстані кількох століть, складається інше враження, тож дуже часто, гортаючи сторінки, продиктовані радше духом часу, ніж вільною особистістю, помічаєш вовтузіння вельми невиразних істот – доволі примарних і анонімних). Тож коли книжка до душі, то це означає, що до душі й сам автор, з яким хочеться познайомитися та проводити час у спілкуванні. Тому не дивно, що сім років, поки тривало написання дисертації, я жив поруч із Гюїсмансом, майже весь час відчуваючи його присутність. Гюїсманс, народившись на вулиці Сюже та проживши життя на вулицях Де-Севр та Месьє, помер на вулиці Сен-Пласид і був похований на цвинтарі Монпарнасу. Зрештою, майже все його життя минуло у межах шостого округу Парижа; так само і професійне життя, що тривало понад тридцять років, оберталося навколо кабінетів міністерства внутрішніх справ і конфесій. Я тоді також мешкав у шостому окрузі у досить холодній вологій кімнаті, а ще й надзвичайно темній, бо вікна виходили на малесеньке подвір’я, подібне до колодязя, – тож світло доводилося вмикати вже зранку. Мене загризали злидні, і, якби довелося відповідати на опитування (що невтомно намагаються «тримати руку на пульсі молоді»), умови свого життя я визначив би як «переважно складні». Однак на ранок після захисту (а може, і того самого вечора) найперше, що спало на думку, було: щойно втрачено щось безцінне, чого вже ніколи не повернути, – свобода. Багато років рештки агонізуючої соціал-демократії дозволяли мені (за допомогою стипендій, системи знижок та різноманітних соціальних привілеїв на кшталт поганенького, але дешевого харчування в університетських їдальнях) присвячувати більшу частину часу обраній мною

1 2 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покора», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Покора"