Читати книгу - "Кавун, Анна Акімова"

«А врятувала вона його тим, що була єдиною людиною, яка і не думала його рятувати»

Чомусь ми впевнені, що для досягнення найкращої версії себе, завжди, абсолютно завжди потрібно докладати неймовірних зусиль. Але хіба ми стаємо тими, хто ми є, завдяки цим зусиллям? Ні. Ми стаємо собою не через те, що мусимо комусь - навіть собі - довести свою людяність. Ми вже, сюрприз, народилися людьми. І по-справжньому нас люблять саме за це - за те, якими ми є, без спроб справити враження. Ті, кого ми зачарували ненароком, без старань, - саме вони і є наші найщиріші зв'язки.

Ен часто втрачав контроль над ситуацією, і думки про це приводили його в лють. Не саме безсилля дратувало його, а усвідомлення того, що він нічого не може з цим вдіяти. У безсиллі завжди є хоча б зазор для маневру - порожнеча, з якої можна почати діяти. Але усвідомлення власної безпорадності в безсиллі паралізує: воно сковує, вводить у ступор, а потім підриває потоком злості - на світ, на обставини, але найсильніше - на самого себе.

«Як ти міг так облажатися?» - запитував він себе знову і знову.

У голові проносився хаотичний потік думок: «Мої речі! Гаманець! Паспорт! Мій дорогий комп'ютер! Камера! Як тепер дістатися до міста, якщо в мене немає грошей? А ці чортові карти в цій дірі ніде не приймають!»

Він машинально стискав в одній руці велику банку якоїсь газованої води, а в іншій - паперовий пакет із чізбургером, начиненим апетитною рваною яловичиною. Утім, у цьому придорожньому кафе в забутій Богом і Чортовом країні, назву якої він зміг правильно вимовити лише коли навіщось купував квитки сюди, про «гастрономічні витребеньки» й гадки не мали: спіймали, що бігало лісом, розрізали, зварили як вийшло. Якщо кухареві пощастило вчасно згадати про м'ясо в печі, виходила котлета, якщо ні - новомодна «рвана яловичина».

І ось він, Ен, залишився на пустельній трасі. Так похерити все - просто піддавшись на безневинне запитання якоїсь дівчини, що заговорила з ним однією мовою, яка випадково опинилася з ним в одному автобусі. Ім'я якої він навіть не знав.

- Не хочеш збігати за їжею, поки стоїмо? - запропонувала кілька хвилин тому вона.

І Ен, як дурень, погодився. А водій, виявляється, просто поїхав, забувши про пасажирів, які вистрибнули.

«Як можна було так напартачити?» - він думав і багрів від злості.

Вона стояла поруч, поправляючи розпатлані кучері, що прилипли до губ. На ній була величезна футболка і безглузді джинси, які виглядали як підштаники. Здавалося, її взагалі не хвилювала ситуація.

«Для неї що найважливіше - це її чортове волосся?» - роздратовано подумав Ен.

Він хотів запитати її, чи розуміє вона, в якій вони дупі, але стримався. Його погляд висловив усе: злість, розгубленість, ненависть. А вона, побачивши це, раптом засміялася.

Цей сміх... Ен ніколи в житті не чув нічого подібного. Це був сміх без оглядки на оточуючих, чистий і непідробний. У ньому одночасно чулися скрекіт коника, маленька свинка, що хрюкала поблизу, а десь далеко - гуркіт грому. Цей сміх звучав як справжня музика, яка раптом змусила його на секунду посміхнутися.

Покинутий на трасі без телефону, без грошей, без зв'язку, Ен почувався розгубленим, немов він залишився один на безлюдній планеті. Але варто було лише побачити телефон-автомат - старий, прив'язаний дротом, що передає якимось дивом голос, - і весь цей страх випарувався.

Він набрав номер компанії-перевізника, і проблема вирішилася швидше, ніж він міг припустити. Їх довезли до автобуса на поліцейській машині, увімкнувши мигалки. Ен був схвильований і занадто, ймовірно, активно намагався це приховувати.

- Ти вперше в поліцейській машині? - запитала вона з усмішкою.

- Так, - відповів він, почервонівши.

Вона лише підморгнула.

Крізь прочинене вікно в салон авто проникало прохолодне дощове повітря. Ен уперше відчув щось нове. Це була не злість, не роздратування і навіть не хвилювання. Це почуття було легким, майже ефемерним, але таким реальним.