Читати книгу - "Кавун, Анна Акімова"

Ця поїздка все змінила. Ен повернувся додому іншою людиною - з відчуттям свободи, з легким серцем і ясною головою. Це було схоже на внутрішній переворот, немов хтось зняв пелену з його очей. Але цей факт абсолютно не вплинув на те, що йому треба було знову повертатися до звичного життя.

Наступного дня, навіть ще не встигнувши толком розпакувати валізу, він пішов на роботу. Їхній опен-спейс офіс завжди був сірою рутиною: однакові столи, однакові обличчя, однакові розмови. Але того дня він відчув себе інакше. Він натхненно почав розповідати колегам про те, що з ним сталося. Про те, як він залишився на пустельній трасі, як шукав вихід зі, здавалося б, безвихідної ситуації, як уперше відчув, що здатен справлятися сам.

- Це було неймовірно! - говорив він, жестикулюючи. - Спочатку паніка, потім сміх, потім усвідомлення, що я можу просто взяти й розв'язати проблему.

Але замість наснаги у відповідь він почув сухі, прагматичні коментарі:

- Ти серйозно думаєш, що це нормально? - протягнув хтось із колег. - Це було ризиковано. Могло піти що завгодно не так.

- А якби тебе не знайшли? - підхопила інша.

З кожним новим запитанням Ен відчував, як його ентузіазм згасає.

Після роботи він поїхав до батьків, сподіваючись, що хоч удома його підтримають. Але розмова прийняла зовсім інший оборот.

- Це ж безумство! - схвильовано вигукнула мати, вислухавши його розповідь. - Ти хоч розумієш, як ми все життя намагалися вберегти тебе від усього?

- Мам, мені 30 років майже! - вигукнув він, намагаючись донести до неї, що він уже давно не дитина.

- Для мене ти завжди залишишся дитиною, - перебила вона. - Ти взагалі пам'ятаєш, як ми тебе рятували? Скільки разів! Ми все життя поклали на те, щоб тобі було комфортно й безпечно. А ти тепер ось так...

Мати різко схопилася за серце, ніби його слова завдавали їй фізичного болю.

- Твоя поведінка жахлива! - сказала вона крізь схлипи.

Кілька днів потому вони їхали разом у машині до супермаркету. Мати, як завжди, контролювала все навколо. Вона зачинила вікна, щоб не було протягу.

- Мам, я нормально почуваюся, мені не холодно, - спробував заперечити Ен.

- Я не можу дозволити тобі застудитися, - відповіла вона, ніби його думка взагалі не мала значення.

Ен відчув, як усередині все стискається. У грудях стало тісно, дихати - неможливо. Світ ніби почав звужуватися, тиск зростав, і раптово він відчинив двері машини і вистрибнув на узбіччя.

Він стояв навпочіпки на дорозі, задихаючись, хапаючи ротом повітря. Панічна атака накрила його хвилею. Батьки вибігли слідом. Мати кричала, що це небезпечно, що він зараз може загинути, що він не розуміє, що їй доводиться за нього так зараз переживати.

Якось запхавши його назад у машину, батьки довезли його до лікарні. Ену провели огляд, і вже за годину сидів у коридорі, намагаючись заспокоїтися вже напередодні вердикту. Лікар вийшов із кабінету, вислухав знехотя знову стривожену матір і, нарешті, сказав:

- Це нормально. Такі напади трапляються. І це нормально. Особливо якщо людина довгий час жила під тиском. Іноді допомагає просто відстати...

- Як це нормально?! - обурилася мати. - Ви не розумієте! Він мій син, я маю його рятувати.

Лікар подивився на неї, стримано і твердо сказавши:

- Ні, ви не повинні. Він доросла людина. Ви теж. І що більше ви його «рятуєте», то гірше йому стає. Якщо нескінченно натягувати струну на гітарі, домагаючись ідеального звучання... найімовірніше вона порветься.

Ен мовчав, але його серце стиснулося від цих слів.

Дорога додому пройшла в напруженій тиші. Мати сиділа з похмурим обличчям, батько зосереджено дивився на дорогу. Ен дивився у вікно, відчуваючи, як світ за склом рухається швидше, ніж він сам.

Він не знав, як пояснити їм те, що відчував. Як розповісти, що та поїздка, це випробування з тією дивною і безглуздою дівчиною - найважливіше, що з ним траплялося. Це була перша ситуація, в якій він відчув себе вільним, сильним, здатним ухвалювати рішення і брати за них відповідальність.

Йому хотілося кричати: «Припиніть мене рятувати! Дайте мені жити!» Але він знав, що ці слова тільки ранять матір. Замість цього він просто дивився на пейзажі, що мчали вдалину.