Читати книгу - "Космічного продовження не буде!, Інна Турянська"

— Алло, Степане? Ти скоро? — заплющуючи очі, та зціпивши зуби говорив Артур. Степан вже давно мав бути поруч з ним, але друг запізнювався. Тож, чоловік вже сам купив квіти й повертався назад, але…

— Це Ален…, — почувся голос хлопчика у слухавці. 

— Малий, дай тата, — благально попросив Артур розтираючи ногу.

— Тата я не дам, бо він мамі належить. Але якщо купис мені…, — почувся дитячий шантаж.

— Так, синку, ти знахабнів чи що? — почув Артур голос товариша у слухавці, — Це хто дзвонить Артур?? Алло, Артуре, це ти? 

— Я, — полегшено всміхнувся чоловік, розлігшись прямо на дорозі, — Ти…ти можеш мене забрати, бо я, здається усе тут роздавив, — роззирнувся довкола Артур. Під його ногами лежали поламані квіти.

— Е-е, — на мить підвис Степан і аж почухав потилицю. Як розуміти фразу Артура — “я, здається, усе тут роздавив”, — Брате, а ти можеш уточнити, що саме ти там роздавив, бо я вже вагаюся чи підходить до тебе таке звернення. 

Здається лиш тепер до Артура дійшов сенс сказаної ним фрази. Він лиш реготнув собі під носа й уточнив:

— Степане, я про квіти. Я впав прямо на них і все роздавилося. Боюся самотужки не підведуся, — задоволено розпростерся по мерзлій землі чоловік. 

От, здавалося, чому ти радієш, телепню? Але цей чоловік був сьогодні неймовірно щасливим. З самого ранку він помчав у найближчий квітковий, щоб порадувати кохану дружину букетом. Сьогодні восьме березня, тож він хотів обрати найкращі квіти для своєї Віри. Міг замовити доставлення, але одного разу квіти привезли несвіжими. А в це свято такого допустити не можна! 

Снігу не було, але ранковий мороз все ще тримався. Тож не дивно, що послизнувшись, Артур впав не витримавши рівновагу. Не знав чоловік, було то вдачею чи провалом впасти на букет. Бо з одного боку квіти пом'якшили падіння, а з іншого — шкода було такої краси. 

— Матінко рідна, виглядаєш як якийсь бомжара! — почув Артур рятівний голос товариша. Степан приїхав буквально за хвилин десять після дзвінка. Чоловік відразу ж простяг товаришу руку, щоб допомогти звести, — І що тобі ніхто не допоміг??

— Не повіриш, але нікого не було, — вхопився за руку Степана Артур зводячись. Кілька секунд ще постояв в напівзігнутому положенні розтираючи ногу. 

— Та чого ти взагалі ногами перся. Нехай ногами ходять ті в кого вони дієздатні! — дратувався Степан, таким чином хвилюючись за товариша, — А палицю чого не взяв?

— Ай, — махнув рукою Артур, зрештою випроставшись. В очах все ще туманилося, але біль вже трохи відступив, — Ключі від машини лежали в кімнаті на тумбі…прямо біля вуха Віри. Боявся збудити й зіпсувати сюрприз. Та й взагалі, мені тут два кроки було до магазину. А чого ти так довго? Ми ж домовлялися.

— Ай, — тепер вже рукою махнув Степан, — Ти ж знаєш в мого тестя сім п'ятниць на неділю. Спочатку сказав Алена до нього перевезти. Ну малий зрадів, хутко зібралися. А за десять хвилин сказав, що плани змінили й довелося малого в садок сплавити. Ну, ти як…все нормально? – пильно дивився на Артура товариш.

— Зі мною цілком. Але треба йти за новим букетом, — зігнувся Артур, щоб зібрати пом'яті й поламані гортензії, – Бо бачиш, що…

Степан помітив, що Артур ледве перебирає ногами і йому дійсно боляче йти. Це викликало в його середині неймовірне співчуття до товариша і він хотів йому якось допомогти. 

— Може тебе під руку взяти? — почухав потилицю Степан, але потім махнув рукою і таки накинув руку Артура собі на плече. 

— Матінко рідна, Артуре. Не ходи зайвий раз пішки, бо за під ручку я звик ходити лише з Діною. Якось з мужиком, навіть дуже близьким, мені вкрай не комфортно, – випалив Степан, але потім м'яко всміхнувся. 

За кілька хвилин вони завалилися знову в той же квітковий, де десять хвилин тому був Артур. Виглядали в такому тандемі вони вкрай дивно, тож продавчиня лиш зміряла їх підозрілим поглядом, але змовчала. 

— Доброго дня ще раз, – всміхнувся Артур вибираючись з обіймів Степана, — Треба ще один букет. 

— Два! — доповнив його Степан.

— Принцесо, не вередуй! — смішно випочив губи Артур до Степана, на що того аж перекосило. Такий жарт явно не сподобався товаришу, але Артура завжди веселила Степанова реакція, тож він лиш реготнув. 

— А що вашій…ем..”дамі” той не сподобався? — зиркнула продавчиня спершу на Артура, а потім на Степана. 

— Так…нам треба два букети для наших дружин! – втрутився Степан, звільняючи товариша з обіймів, — Так зрозуміло? 

— У вас ще й дружини є? — ще більше здивувалася продавчиня.

— Ми з ним, — вказав Степан рукою на себе і на Артура, — Просто друзі. А увійшли так в обіймах, — закотив він очі, — Бо Артур впав. Ви ж бачили, що він кульгає? — запитав він флористку, на що та ствердно кивнула, — Ну так от він впав і я просто йому допоміг йти. 

— Ага, — пожвавішала жінка, — А можна поцікавитися, що з його ногою? — нахилилася жінка ближче до Степана. 

— Йому її прострелили, — всміхнувся своєю посмішкою опосума Степан.

— Я вам більше того скажу, — втрутився в розмову Артур, — Він мені її й прострелив, — вказав чоловік на товариша, і всміхнувся, а жінка відхилилася від Степана. 

— “Хороший” у вас друг, – всміхнулася до Артура флористка.

— Самий найкращий! — всміхнувся і собі нещиро Степан знову приобіймаючи Артура за плечі.

Флористка ще кілька секунд подивилася то на одного то на іншого, а тоді вирішила прийнятися розпитувати які саме квіти потрібно:

— Які букети потрібні? 

— Я так розумію, що гортензій уже немає? — смішно випинаючи губи розглядався Артур.

— Немає, ви ж усі купили десять хвилин тому. Але я бачу, що ви любите щось розкішне…хвилинку! — виставила перед Артуром долоню продавчиня і сховалася в якійсь комірці. А за кілька секунд з'явилася знову, але вже з оберемком тюльпанів темно-синього кольору. 

— Матінко рідна, що це за похорон? — нахмурив брови Степан, який не завжди розумів усі трендові штучки.