Читати книгу - "[уривок] Храмовий «празник», Штучна Тяма"

Прокидатися о сьомій ранку дорівнювало смерті, тому мене підтримати прийшла бабуся. 

— Синочку, час вставати, — гукнула вона, стукаючи у мої двері. — Уже початок восьмої.

Я почув її крізь сон, щиро сподіваючись, що вона його частина. 

— Синочку? — продовжувала бабуся, впевнено руйнуючи мої надії ще поспати. 

Вона добре мене знала й збиралася чекати, поки я не піднімуся та не вийду з кімнати. Проклинаючи нашого ієрея, я скинув із себе ковдру, щоб створити собі більше дискомфорту. У кімнаті не було тепло — полагодити «АГВ» нікому, тож удома було лише трохи тепліше, ніж на вулиці вранці листопада. 

Мені одразу стало холодно, і мозок почав у паніці прокидатися. 

— Ба, я прокинувся, — гукнув я. 

— Гаразд, — сказала вона. — Я можу зайти?

Звісно, бабуся не повірила мені на слово, знаючи, що я через секунду можу знову заснути.

— Так, заходь.

Скрипнули двері, увійшла бабуся. Її вигляд мене приголомшив. Вона могла б зійти за супермодель якби «мода» розповсюджувалася на людей 80+. 

Мода — це лише про свіже м’ясо. Мабуть, про телятину.

Бабуся одягла барвисту хустку «Надія». Це була жовто-золотава хустка з яскравим етнічним орнаментом срібного кольору, червоними квітами в середині й пишними китицями по периметру. Чорний жакет із кишенями з боків, і біла спідниця плісе у чорний горошок. 

Відмічаючи її гардероб, я подумав, що мені варто закінчувати вивчати шиття одягу. Я перетворився на якусь енциклопедію жіночого стилю, і це, можливо, не дуже добре для мого психічного здоров’я. 

— Ба, ти виглядаєш неймовірно, — вигукнув я, натягуючи домашні штани. — Немов це у тебе ювілей, а не у храму.

— Ой, облиш, — засоромилася вона. — Це на знак поваги до храму, і архієрей буде.

— Ну звісно, — посміхнувся я, підходячи. — Але ж похизуватися трохи перед подругами теж треба? 

Бабуся пхекнула й задоволена пішла з кімнати. 

«Дивна ця мода, — подумав я, їдучи за нею коридором. Більш умовних понять за ці людство ще не вигадало. Мабуть, коли Єва вперше прикрилася листком перед Адамом, відбувся перший в історії показ мод.» 

Я зайшов у вбиральню, а бабуся пішла далі на кухню. Мені все ще хотілося спати, усе тіло відчувалося, наче вата. Проте плече майже не боліло, коліно без шини тримало мене впевнено, і навіть набряк на брові спав. Як ніколи я був готовий допомогти нашому ієрею, звісно, за символічну плату та дуже конкретну м'ясну їжу. 

Швидко одягнувшись — теж у святкове: чорні штани, білі кросівки й спеціально збережений для таких подій, як модно кажуть, «пуловер» бежевого кольору з геометричним орнаментом у верхній частині, — я поснідав яйцями, що приготувала бабуся, і ми вирушили до церкви.

Я зачинив двері, а бабуся зітхаючи, підійшла до них, смикнула ручку, перехрестила замок, і лише потім ми пішли.

— Ба, від тебе так гарно пахне, — сказав я, крокуючи з нею під руку. — Трохи наш чай з бергамотом нагадує. Це щось новеньке?

— Так, — усміхнулася вона. — Я тобі не розповідала?

— Що саме? 

— Мені духи подарували, — радісно вигукнула вона. — На ринку!

— Ого! Це як так, подарували?

— Я йшла, побачила гарну дівчинку за маленьким білим шинквасом, — розповідала бабуся. — Підійшла до неї, там так приємно пахло. Кажу їй, що від неї дуже гарно пахне. Вона така мила, засоромилася, обійняла мене й подарувала таку малесеньку пляшечку духів.

— Оце на тобі! То, мабуть, пробник, — вигукнув я. — Тобі вистачає лише пройтися по ринку, навіть грошей не треба. А що за духи то?

— Та дивна якась назва, — насупилася вона. — «Сосо» пишеться. Може, грузинські? 

— Хто зна, — замислився я. — Потім покажеш, і розберемося. 

— Гаразд.

Уже на підході до храму було зрозуміло, що сьогодні не просте свято. Віруючі тинялися вздовж вулиці біля храму, очікуючи, коли привезуть архієрея з його почтом. Усі були святково одягнені, дехто з квітами, а дехто з фотоапаратами. Головні двері церкви відчинили навстіж, червоний килим простягнувся аж до самої автомобільної дороги — і навіть трохи нижче, щоб нога архієрея у жодному разі не ступила на огидний асфальт простих смертних рабів Божих.

— Ба, он там твої подруги, — сказав я бабусі, показуючи всередину церковного подвір’я.

— Ти бачиш? — спитала бабуся, придивляючись у тому напрямку. — Тоді веди мене, я не бачу.

Бабусина зграя була в повному складі, навіть «притрушена» залишилася з ними. Зайшовши у подвір’я, я одразу помітив знайомого іподиякона, який метушився по двору. Помітивши мене, він одразу помахав, щоб я йшов до нього.

Я знав його ще з дитинства. Бабуся привела мене до церкви раніше, ніж мати віддала до школи, і, якийсь час я був досить активний у житті храму. Цей іподиякон мною керував, пояснював, що робити, і можна було сказати, що ми були майже друзями. Він був старший за мене на п’ять років, але починали ми разом дітьми, тож він ніколи не поводився, як дорослі, а я не відчував себе малим, тупим лайном.