Читати книгу - "ЗустрІнемось На ЦвинтарІ, Куля"

«Зустрінемося на цвинтарі»

Сергій мовчки сидів на мармуровій лавці й дивився на скульптуру своєї дружини. Статуя із червоного граніту скорботно схилилася над оберемком квітів, що були покладені до підніжжя пам’ятника. Величезні колони навколо периметру, оповиті повзучими рослинами, створювали своєрідний аналог склепу. Чоловік подивився на висічені роки життя.

«Уже понад рік, як її немає поруч. Це нестерпно. Жахлива хвороба забрала її так рано», — подумав він про себе, поправляючи букет на могилі.

На кам’яній доріжці, що вела до місця поховання, стояли двоє охоронців Сергія — кремезні хлопці, які крутили своїми суворими фізіономіями на всі боки. Але в цій частині кладовища відвідувачів зараз не було.

Чоловік дістав свій золотий Vertu і почав нервово куйовдити його у своїй руці. У голові в нього все змішалося — спогади, почуття скорботи, думки про майбутню угоду з купівлі великого торгового центру в історичній частині міста. Він встав і притулився спиною до пам’ятника. Це його трошки заспокоїло. Думки впорядкувались. Принаймні — йому так здалося.

У той час, як самотній чоловік віддавався своєму горю, а його охоронці пильно стежили за тим, щоб ніхто не потурбував господаря, наприкінці алеї дільниці № 1 Центрального християнського кладовища міста N. з’явилася молода жінка. Довге чорне хвилясте волосся оповивало вродливе витончене обличчя. Темні очі виражали якусь дратівливість і водночас — рішучість. Чорна приталена довга сукня спускалася трохи нижче колін, підкреслюючи стрункість і привабливість молодого жіночого тіла. Невеликі пружні груди тільки підкреслювали граціозність їхньої власниці. Руки її були вкриті тонкими мереживними рукавичками теж чорного кольору. Доповнювали цей образ лакові червоні туфлі на високих підборах і такого ж кольору дамська сумочка.

Жінка побачила вдалині двох охоронців і уповільнила рух. Обличчя її набуло більш скорботного виразу, на очах з’явилися сльози. Чоловіки теж помітили цю самотню дівчину й насторожилися. Один із них зробив кілька кроків їй назустріч. Вона і далі наближалась  до них повільною розсіяною ходою, крадькома поглядаючи на Сергія — він усе ще стояв, спершись на пам’ятник і злегка прикривши очі. Щойно він їх розплющив  і помітив її, дівчина злегка підвернула ногу, імітуючи падіння. Вільною рукою вона схопилася за огорожу найближчого поховання та голосно зойкнула.

— Олеже, що там із дівчиною? — крикнув Сергій схвильовано. — Допоможи їй. Швидше!

Той з охоронців, який перебував ближче до жінки, за кілька кроків підбіг до неї і акуратно підхопив її за талію.

— З Вами все гаразд? — запитав він

— Так, усе добре, просто різко запаморочилося в голові

— Олеже, веди дівчину сюди. Дімо, принеси з машини воду! — чоловік-господар віддавав гучні уривчасті команди.

Другий охоронець, озираючись на всі боки, якось знехотя побіг до воріт кладовища.

Олег підвів дівчину до мармурової лави й акуратно посадив на неї. Вона тремтіла, тримаючись однією рукою за скроню. Повільно піднімаючи голову, дівчина подивилася на Сергія

— Дякую Вам, — тихо сказала вона. — Зараз усе минеться. Я в порядку.

Чоловік на мить замилувався ніжним  обличчям дівчини й за секунду відповів:

— Відпочиньте трохи. Зараз мій охоронець принесе Вам води. Мені здається, що Ви дуже сильно засмучені. Хоча в такому місці й зовсім немає бути радості.

— Так, ви маєте рацію. Напевно, я знову зірвалася через свої спогади, — відповіла дівчина й на її очах знову з’явилися сльози.

— Заспокойтеся, прошу Вас, — Сергій уже наливав із пляшки, принесеної охоронцем, воду в паперовий стаканчик. Дівчина помітила, що це була Iskilde — данська мінеральна вода, одна з найдорожчих у Європі. Вона знала відомі бренди споживчого кошика олігархів

Зробивши кілька ковтків, жінка витончено відкинула пасмо свого волосся з обличчя і подивилася Сергієві прямо в очі:

— Дякую Вам

— Напевно, ви дуже любили ту людину, про яку думали, до якої прийшли сюди? Біль втрати дуже важкий. — Сергій відповів дівчині прямим поглядом.

— Так, моя двоюрідна сестра померла три роки тому. Ми були дуже близькі.  Ближче за неї в мене нікого не було. Навіть із батьками в мене були напружені стосунки.

— Співчуваю Вам, — зітхнув чоловік, сідаючи поруч із дівчиною. — Я відчув біль втрати повною мірою. Тут спочиває моя дружина.

Дівчина подивилася на пам’ятник. Скульптура, гідна місця в музеї. Можливо, працював іноземний майстер

— Ще раз Вам дякую, ммм, як Вас… — замялась вона

— Сергію, мене звати Сергій,- задумливо вимовив чоловік.

Дівчина елегантно простягнула чоловікові свою руку в чорній рукавичці. Той злегка торкнувся її пальців. І знову подивився їй в очі.

— Я Соня

— Давайте я Вас підвезу. Гадаю, що Вам не можна в такому стані бути самій. Я відвезу Вас додому.

— О ні, ще раз Вам дякую, — гаряче відповіла Соня, — я викличу таксі…

— Не варто подяки. Я, все ж таки, відвезу Вас, Соню. Не заперечуйте. Мені здається, що так буде краще для Вас.

Дівчина мило всміхнулася і встала.

— Олеже, проведи даму в мою машину. Я зараз підійду.

Легкою ходою Соня пішла за охоронцем, озираючись на Сергія. Діма залишився поруч із шефом.

Підходячи до машини біля центрального входу, дівчина побачила, що кортеж Сергія складався з трьох машин — двох Мерседесів і одного Мазератті. Відчинивши двері, охоронець запропонував дівчині сісти в італійський автомобіль. За кілька хвилин до Соні приєднався і Сергій.

— Знаєте що, Соню, давайте я Вас якось розвеселю. І себе заодно. Дуже напружений день. Та ще Ви, мабуть, почуваете себе не найкраще. Запрошую Вас на обід у свій ресторан. Ви нікуди не поспішаєте?

— Це дуже мило з Вашого боку, Сергію. Якщо я Вас не сильно відволікаю від справ, то я, мабуть, погоджуся.

— Олеже, поїхали в «Перлину» — голосно сказав чоловік охоронцеві.