Читати книгу - "Ностальгія, Ларія Ковальська"

Сьогодні прогулялась рідною вулицею. Зима. Кінець січня, а погода, наче вкінці березня. Сумую, та не погода змушує журитись… Гуляючи, я не зустріла жодної людини. Та що там не зустріла, навіть здалеку не побачила. Три хатини стоять пустками. В двох-трьох живуть сім’ї, а в решті – в кращому випадку проживає двоє душ. Та й не двоє, а лише півтори душі. Чому? Тому що рахуються що живуть, а насправді десь далеко. Дехто хоча б в рідній Україні, але більшість розбрелись по чужих світах у пошуках кращої долі. Хочеться надіятись, що повернуться, що заживуть щасливо на рідній землі…

Ох, відкинути б так тридцятку літ назад! Та повернутись на цю ж вулицю! Засніжену вулицю, обперезаною крутими кучугурами, пройтись по глибокому снігу, відчуваючи, як під ногами потріскує мороз… Щоки розчервонілись, до теплої хати поспішаєш! Піднімаєш голову догори, а там згустки диму, що тягнуться із кожного димаря людських осель. І проходячи повз будинки, викрикуєш: «Добрий день! Добрий день!» і «Доброго здоров’ячка» - чуєш у відповідь. Кругом чуються людські голоси: там господар дрова рубає, а його сусід – вже нарубав та несе до хати плиту топити, там хтось воду із криниці тягне, а із іншого кінця вулиці чуються голоси дітей, що в сніжки грають. Минає кілька хвилин, і вже чиясь мати кличе дітей додому, бо вечеря холоне. Згодом і решта дітей розбігаються по домівках, бо ж вечеряти хочеться всім. А вдома пахне теплом і затишком. І, звісно, смачною вечерею.

От прибігає дитя до хати, а матір йому з порогу:

- Ой, синку, не роздягайся. Збігай до тітки Олі та позич склянку сметани, а то вареники варю, а наша ще не відстоялась! Скажеш, завтра свіженької мати принесе!

І біжить хлопчина до тітки через дорогу, а мороз бере та скрипить під ногами.

- Тітко Олю! – Кричить щойно відкрив вхідні двері. – Мама просить сметани позичити, а завтра вам свіженької принесе!

А в сусідки в хаті пиріжками так смачно пахне! Сусіди дружні були. І тітка Оля не склянку сметани дала хлопцеві аж пів літри та ще й на додачу пиріжків замотала в газету, бо ж якраз з печі вийняла. Біжить хлопчина додому радісний, а сусідка услід кричить:

- Обережно, Петрику, бо ж слизько, то впадеш іще!

А Петрик вже й не чує, додому добігає.

- Мамо! Мамо! Тітка Оля ще й пиріжків дала! Свіженькі, чуєш як пахнуть!

- Дала  чи ти випросив?!

- Ні, не просив, вона сама…

- Ну роздягайся та йди всіх кликати, зараз вечеряти будемо.

А вечеряли тоді всією родиною. Вважалось неповагою сідати вечеряти, поки вся сім’я за столом не збереться. Вранці снідали як виходило, бо кому потрібно було раніше на роботу, а хтось мав справи пізніше. В обід теж не завжди всі збирались. А от на вечерю були вдома вже всі. А страви які смачні готували на вечерю!  Вигадували тоді господині щось таке, аби родина ситно і смачно поїла, а потім мінялись рецептами.

- Ти що, Галю, своїм на вечерю сьогодні готуєш? – Питала сусідка в іншої, коли повертались чи то з сільського магазину чи, може, з роботи.

- О! Я таке пригадала, ще моя бабуся нам таке колись готувала! Картопляні галушки з солоним сиром! Смакота! А ти?

- А я думаю чи то затірки зробити чи, може, дерунів натерти. От вчора вареників з сиром наліпила, то щось не з’їли!

- А в нас все їдять: і вареники, і пиріжки, і пампушки!

- То певно, сім’я – восьмеро душ! Не те, що у нас – четверо!

- Ага!

І справді, сім’я із чотирьох чоловік на той час вважалась невеликою. Зазвичай, в сім’ї було двоє-троє діток, їхні батьки, дід і баба, а той ще й прадіди.

Так доходять дві жінки, що розмовляли до своїх домівок. Одна трішки раніше звернула, інша пройшла ще кілька метрів. Та й зустріла ще одну сусідку.

- Добридень, Надю! А ти куди так зібралась?

- Добре здоров’я, Наталко! Та от іду в магазин, аби хоч не закрила Лідка. Бо ж хліб маю розчинити, а дивлюсь, дріжджів немає, то ото й біжу!

- Ага, біжи, ще має бути відкрито!

- Так, біжу ж! – Але трохи підтюпцем пройшовши по снігу, обертається і гукає до сусідки: - А, чуєш, Наталко, а приходь до нас сьогодні кіно дивитись, мій в нічну піде!

- Може й прийду, бо мої вирвителі так галасують, що й нічого не чути за ними. То мо що на підвечірок взяти?

- Та як хочеш, в нас то буде що повечеряти!

Розходяться. А вже десь за годину чи дві іде Наталка на вечорниці, нагодувавши своїх дерунами зі сметаною. І з собою дерунів взяла, а ще пампушок, що недавно спекла. А там вже й Надя щось приготує. Чоловік то її пішов у нічну, а діти та батьки вдома. Але всі раді гостям. Колись вечорничників любили та шанували.

Сніг впав на землю, от і видно хто до кого на вечорниці забігав. Чоловіки футбол разом дивились, жінки – латинські серіали, а діти, тим аби хтось прийшов у хату! А якщо ще й гостинця принесе, яблуко чи грушку або цукерок смоктальних – то вже щастю не було меж! І хто б не приходив, запрошений чи випадковий – всіх просили до столу. Бо як же людину голодною з хати випустити? Іноді бувало, що вечерю вже з’їли, коли гість прийшов. То готували на ходу. Яйця пекли, тушонки домашні відкривали, консервації –  і вся сім’я разом із гостем знову до столу!