Читати книгу - "Ностальгія, Ларія Ковальська"

А, бувало, отак вечеряє сім’я за столом, аж тут надворі собака загавкав. Хтось з діток швидко визирає у вікно і радісно кричить:

- Ой! А до нас дядько Петро з тіткою Мариною приїхали!

А цей Петро близький родич, чи то брат двоюрідний чи то дядько господаря. І всі радо зустрічають гостей. Про приїзд яких ніхто не здогадувався (стільникових телефонів тоді ще не було, а прості по селах могли бути лише у сільській раді чи школі і то не завжди працювали).

- О це так позамітало! Насилу дістались вашого двору! – Говорила тітка на сходах, обмітаючи віником сніг з валянок.

- Та заходьте в хату, не роззувайтесь, сніг – то вода, не насмітите! – Запрошувала господиня.

- А я казав тобі, що позамітало! Та де! Вона вперлася – треба завести родичам капусти квашеної, бо ж у них немає! – Пояснював мету візиту дядько.

- Добре, що приїхали, бо вже давно й не бачились! А капусту маємо, цілу осінь квасили!

- Справді?! А я зустріла вашу сусідку Мотрю вчора на базарі, то казала, до неї приходили позичати!

- А-а, то тоді, коли Михайло до млина поїхав та ключі від льоху забрав, а я вже капусняк поставила варити, отож і пішла до Мотрі позичити…

Так і порозумілись. Та яке вже кому діло до цієї капусти! Господарі ставили на стіл частування та припрощували гостей.

- А чому не взяли Андрійка? – Питає хтось із діток про онука своїх гостей.

- Та куди ж на санях та в таку погоду! Змерзне – ще малий!

- А що ваша «волинянка» не хоче їхати в мороз?

- Та хто її чіпатиме до весни, такі кучугури, що її видно не буде! А коні – ті заметілі не бояться! Ось кинув їм вівса, так трохи підкріпляться і поїдемо! А що нам там їхати – на горбочок, у долину, лісок минемо – та й удома!

- А мене трохи прокатаєте? – Питає син господарів.

- А ти вовків не боїшся?

- А що вони тут водяться? – Здивовано питало хлопча.

- Та певно! Ми їхали до вас, то здалеку бачили, як вони на горбку своїми вогняними очима виблискують! А зараз місяць зійшов – то ще й вити почнуть!

- А вам не буде страшно додому їхати? Може, заночуєте?

- Та хіба я вовка боятимусь? У мене і батіг, і палиця!

- І я вовків не боюсь! У мене навіть шабля є!

- Славчику, не набридай гостям, біжи побався! – Мати клопочеться аби син не був занадто нав’язливим. Вона знає, що в їхніх краях вовки не водяться, та не признається малому, бачить, що його така історія зацікавила, то й не хоче розчаровувати.

Хлопчина ішов бавитись до решти дітей, а дорослі починали розповідати інші історії: пригадувати веселі та сумні події, що траплялись у їхньому житті. Та так забалакались, що й до опівночі досиділи. Діти вже самі поснули, а господарі проводжають гостей. Розпрощались, обійнялись, поцілувались, господарі пообіцяли неодмінно приїхати до родини в гості. І ось коні повернулись і помчали риссю до свого дому, лишаючи на снігу дві тонкі смужки від саней. Десь почувся гавкіт собак, а у віконцях людських осель вже гасло світло. Скоро стихали і собаки. Темна ніч накривала село, притрушуючи свіжим снігом все навколо. А мороз малював нові візерунки на вікнах.

А вранці, ще до світання, співали перші півні.  Село прокидалось і знову оживало. На снігу з’являлось безліч нових слідів: хтось поспішав на роботу, хтось до школи, а хтось – по господарству. Безліччю голосів наповнювались вузенькі сільські вулички.

- Іринко, наздоганяй, разом підемо! – Кликали дівчатка свою подружку, щоб разом іти до школи.

- Артеме, а ти вийдеш сьогодні на лижах кататись? – Питав товариш товариша, йдучи до школи.

- Добрий ранок, Надю, а ти чого так рано сьогодні вставала? Я тільки очі відкрила – а в тебе вже з комина дим ішов? – Питає сусідка в сусідки.

- Так хліб печу сьогодні, не хочу довго поратись із ним! – Відповідає  ця.

- Митьку, а позичиш мені свої сані до млина поїхати, бо мої зломились? – Це вже сусід питає в іншого.

- То й мені до млина треба, то мо’ разом поїдемо?

- То ще краще буде! Ти мені допоможеш, я – тобі!

На сонці заблищали бурульки, що виросли з-під дахів. Сонце піднімалось все вище і бурульки починають плакати, утворюючи невеликі калюжі. Та люди не звертають на них уваги, адже мають безліч важливх справ.

Як би ж хоча б на мить потрапити у цей чарівний час!  Ні, про це можна лиш мріяти, гуляючи майже пустими вулицями. Закриваю очі. І хочу, відкривши їх побачити як запалююся у віконцях людських осель яскраві вогники. У кожній хатині по декілька вогнів. Вогнів, що несуть затишок, тепло та надію.    

Йду далі пустою вулицею. Як же добре було б когось зустріти! І не просто обмінятись сухим «добрий день», а поговорити. Розпитати про дріб’язкові справи, розповісти щось про своє життя, запросити когось на вечорниці, щоб потеревенити. Але для чого? Хіба ми не можемо поспілкуватись у соціальних мережах?

Порожнеча. Хотілося б вірити, що ця порожнеча лише на вулицях, а не в людських серцях...