Читати книгу - "Зворотний відлік, TODO ADDER"

Ми з братом їхали до старої батьківської хати тітки, що повернулася з-за кордону. По дорозі підібрали батьків — вони проживали недалеко. Дорога була тиха, аж раптом у небі з’явився винищувач. Він пролетів так низько, що ударна хвиля затремтіла по склу машини, немов невидима рука стиснула авто. Я глянув на брата, але він лише стенув плечима. Ми поспішали на зустріч із родичами, тож не надали цьому значення, хоча всередині відчувалося щось недобре.

Ми увійшли до хати — всередині було порожньо, тільки гнітюча тиша давила на вуха, ніби простір затамував подих. Через вікно я помітив тітку, яка щось гарячково говорила по телефону. Її обличчя було напружене, рухи — уривчасті. Побачивши нас, вона швидко попрощалася й зайшла до будинку. "А де всі?" — запитали ми. "Пішли в магазин, скоро будуть", — відповіла вона. Дійсно, за кілька хвилин дім наповнився голосами — рідні сходилися, розмови ставали все гучнішими, проте легке відчуття тривоги не зникало.

І тут знову загуділо. Винищувач з’явився знову, рухаючись повільно, майже зависаючи в повітрі, як хижак, що принюхується до жертви. Він пролетів трохи вперед, різко розвернувся і стрімко набрав швидкість. Я вже хотів відвести погляд, коли сталося щось незбагненне: літак ніби відмотався назад, задом, до тієї самої точки, де зависав. А потім, завалившись на спину, він почав повільно рухатися до будинку.

Секунда — і земля здригнулася. Вибух розірвав повітря, наче крик невидимого велетня. Полум’я вирвалося на подвір’я, його язики облизували стіни, злизуючи шари фарби. Перша думка — чому ми ще живі? Ударна хвиля мала би змести нас, але ми стояли цілі, немов щось захищало будинок від повного знищення. Ми кинулися до виходу — на щастя, він був з протилежного боку вибуху. Полум’я дотягувалося крізь вікна, вогонь жадібно пожирав усе на шляху, дихати ставало важко, немов повітря стало густішим.

І тоді почалося найстрашніше. Нас почали обстрілювати. Короткі автоматні черги врізалися в стіни, різали повітря гострими, невидимими клинками. "Всі під стіну! Від вікон!" — крикнув я. Хтось із родичів вигукнув: "Це дрон стріляє!"

Я виглянув у розбите вікно. Над подвір’ям завис невеликий дрон, його об’єктив крутився, немов око бездушного хижака. Я схопив настільний світильник і щосили жбурнув у нього. Удар. Дрон впав, розсипаючи іскри. "До виходу!" — знову закричав я.

Дивно, але страху не було. Лише холодна рішучість. "Забирайте гроші, документи, фотографії!" — скомандував я. Ми схопили все цінне і рушили назовні. Почали виносити речі, меблі, рятуючи те, що могли. Це зайняло час, кожна хвилина здавалася розтягнутою у вічність. Коли нарешті все необхідне було винесено, я вийшов останнім.

Сусіди, поліція, швидка — всі збіглися до подвір’я. Репортери сунули мікрофони в обличчя: "Що сталося? Що ви бачили?" Я лише пробурмотів: "Не зараз", — і відійшов убік, намагаючись зрозуміти, що ж тільки-но відбулося.

На дорозі я зупинився. Озирнувся. Будинок стояв цілий — лише вікна повилітали, а кіптява обвуглила частину стіни. Полум’я вже майже загасили. Біля місця падіння літака метушилися люди в спецодязі, їхні рухи були точними й механічними. Я обійшов будинок і побачив їх.

Двоє лежали на спинах. Вони смикали ногами, ніби крутили педалі велосипеда, а руками гребли в повітрі, наче собаки, що риють яму. Їхні обличчя були спотворені — не ранами, а ніби зроблені з м’якого пластиліну, хаотично розтягнуті невидимими руками. Очі були порожніми, ніби затягнутими темним склом. Поруч ще кілька таких самих тіл. Без крові. Лише ці перекошені, нелюдські обличчя.

Я стояв і дивився. У світі, що я знав, подібне не могло існувати. Але воно було тут.

Кінець