Читати книгу - "Кава без цукру , Марго Руд"

Запах кави заповнив кухню ще до того, як вода почала кипіти. Вона стояла біля вікна, загорнута в старий светр кольору хмар, і дивилася, як дощ неквапливо торкає віконну раму. Зустріч випускників — завтра. І їй уже десять разів хотілося написати, що не прийде.

Але щось тримало. Можливо, цікавість. А можливо — хтось. Той самий хлопець, через якого вона пів школи мовчки витрачала свої обіди на спостереження з третьої парти.

Його звали Мейсон. Він завжди був голосним, впевненим у собі, з легкою усмішкою на пів обличчя і звичкою жартувати так, що навіть учителі усміхались. І він чомусь колись один раз узяв її з собою на прогулянку після школи. Просто так. Випадково. Але з того дня вона була закохана — без шансів, без планів, просто як це буває в сімнадцять.

Вони так і залишились друзями. Майже. Тобто, він, мабуть, думав, що вони просто друзі. Вона ж... Вона тоді часто уявляла, як зізнається йому. На випускному. А потім… не змогла.

"І слава Богу", — бурмотіла вона сьогодні, роблячи ковток кави без цукру. Бо навіщо все це ворушити? Він, напевно, одружений. Може, навіть з кимось із колишніх однокласниць. А вона — вона живе спокійним життям, працює, платить податки, читає книжки, варить каву. І все вже давно позаду.

Правда?

Я завжди п’ю каву без цукру. Напевно, це щось символічне — як мої підліткові почуття: трохи гіркі, трохи гарячі й зовсім не прикрашені. З роками звикаєш. І до кави, і до того, що ніколи не сказала найголовнішого.

Мейсон. Це ім’я досі звучить в моїй голові так, ніби я його щойно почула в шкільному коридорі. Хтось із хлопців, певно, кликав його кудись: "Мейсон, йдемо!" А я — просто дивилась, як він іде, сміється, жартує. Він був один з тих, хто світився. Не через зовнішність — хоча, зізнаюсь, і вона була нічогенька. А через те, як умів бути присутнім. Всюди. І скрізь.

Я була його повною протилежністю. Тиха, завжди з книжкою, сиділа біля вікна. Не те щоб невидима, але й не помітна. Ми майже не спілкувалися.

Він був теплий. Справжній. Говорив багато, смішив мене, а потім відвів до будинку і сказав: "Було класно. Побачимось завтра!"

І ми побачились. І ще багато разів. Але більше — як однокласники. Не більше.

Кажуть, що час стирає деталі. Може, й так. Але є моменти, які закарбовуються так чітко, ніби хтось вирізав їх ножем на серці.

Я досі пам’ятаю, як все почалося.

Ми справді стали друзями. Не одразу, звісно. Спершу я просто була тією дівчиною, яка завжди сиділа на уроках ближче до вікна й ніколи не підіймала руку. А він — тим, хто не пропускав нагоди пожартувати з учительки або сховати чийсь рюкзак на підвіконня. Але якось — не знаю, як саме — ми почали говорити. Сиділи поруч на біології, щось сміялися над безглуздими схемами, які я малювала в зошиті.

Потім він почав сідати біля мене на обіді. Казав, що я "спокійна", а йому це подобається. Іноді просто мовчав поряд. І це мовчання було комфортнішим за будь-які розмови. Він розповідав мені про своїх братів, про мрію поїхати в Каліфорнію, про те, як боїться втратити себе після школи.

А я? Я просто слухала. З кожною розмовою він ставав не просто хлопцем з класу — він ставав кимось, кого не хотілося відпускати.

І ось настав той вечір — випускний. Всі були в блиску, у сукнях, у краватках, ніби це була сцена з фільму. Я теж намагалася виглядати "як усі", хоча мені здавалось, що сукня сидить дивно, а волосся — зовсім не так, як мало би.

Я не чекала нічого. Ну, майже. Просто хотіла ще раз побачити його таким, яким запам’ятаю. Але раптом — він підійшов. Попросив на повільний танець.

Ми стояли посеред залу, і музика була занадто гучною, а серце — ще гучнішим. Його руки були на моїй талії, мої — на його плечах, і я пам’ятаю, як ми мовчали. Дивно, як багато можна сказати мовчанням.

Я чекала. Омріяні слова. Хоч щось. Я так хотіла, щоб він сказав: "Ти мені подобаєшся". Чи навіть просто: "Я тебе пам’ятатиму".

Але він нічого не сказав. Лише усміхнувся, коли музика закінчилася, і сказав:

— Дякую. Гарного вечора.

І пішов.

А я? Я стояла ще хвилину. Потім ще. І ще. Поки всі інші не розбіглися. І зрозуміла: він не знає. Ніколи й не здогадувався. А я — не змогла. Слова застрягли в горлі, як недопита кава — гаряча і гірка.

Я так і не сказала. І досі не знаю, чи то була слабкість, чи захист.

І от зараз, через роки, я сиджу на кухні, в старому светрі, з кавою без цукру й думаю: може, я і не зробила помилки. Просто іноді деякі історії не призначені для початку. Вони — для спогадів.

Хоча... Чому я взагалі думаю про це саме зараз?

А, точно. Зустріч випускників.

Кажуть, він буде. Я бачила в списку. І тепер намагаюсь вирішити, що вдягти: впевненість чи байдужість.

Кава скінчилась, як і всі виправдання залишитися на кухні. Я допила останній ковток, поставила чашку в раковину — і здригнулася від порожнього звуку скла по металу. Гіркий осад лишився не лише в чашці.

Зітхнула. Пора. Завтра зустріч, і я не можу з’явитися туди, як ніби випадково зайшла в супермаркет. Дрескод — вечірні сукні. Серйозно? Ми ж не на бал у Букінгемському палаці.

Я зайшла в кімнату й відчинила дверцята шафи, які злегка поскрипіли — як ніби теж вагались, чи впускати мене у свої глибини. Всередині — сукні, які я носила раз або ніколи.

Витягнула одну — темно-зелена, з відкритими плечима. Занадто урочиста. Іншу — блідо-рожева, легка, як пінка капучино. Занадто ніжна.

І тоді я побачила її — чорну. Вона висіла в самому кутку, загорнута в напівпрозорий чохол. Я витягла її обережно, ніби боялась потривожити щось більше, ніж просто тканину.

Вона була довга, до самої підлоги, з м’якою сатиновою текстурою, яка грала з тінню при кожному русі. Глибокий виріз уздовж ніжки додавав їй тієї самої впевненості, якої так бракувало мені. Це не була "дівчача" сукня. Це була сукня жінки, яка знає, хто вона.

Я повісила її ближче до дверей — щоб завтра не вагатися. Потім підійшла до дзеркала. Волосся — зібрати чи залишити розпущеним? Макіяж — натуральний чи вечірній? Знову сто питань, які не мають значення... якщо не для нього.