Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Кава без цукру , Марго Руд 📚 - Українською

Читати книгу - "Кава без цукру , Марго Руд"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кава без цукру" автора Марго Руд. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Кава без цукру , Марго Руд» була написана автором - Марго Руд, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💛 Любовні романи".
Поділитися книгою "Кава без цукру , Марго Руд" в соціальних мережах: 
Вона завжди пила каву без цукру — як символ своїх несказаних почуттів. Він був її першим коханням, яке залишилося в мовчанні. Через роки вони зустрічаються на вечорі випускників, де правда нарешті виривається назовні. Їхня історія — про запізнілі зізнання, солодкий присмак надії та шанс, якого колись так не вистачало. "Кава без цукру" — це ніжна розповідь про те, як серце пам’ятає навіть тоді, коли слова мовчать.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3
Перейти на сторінку:
Кава без цукру

Запах кави заповнив кухню ще до того, як вода почала кипіти. Вона стояла біля вікна, загорнута в старий светр кольору хмар, і дивилася, як дощ неквапливо торкає віконну раму. Зустріч випускників — завтра. І їй уже десять разів хотілося написати, що не прийде.

Але щось тримало. Можливо, цікавість. А можливо — хтось. Той самий хлопець, через якого вона пів школи мовчки витрачала свої обіди на спостереження з третьої парти.

Його звали Мейсон. Він завжди був голосним, впевненим у собі, з легкою усмішкою на пів обличчя і звичкою жартувати так, що навіть учителі усміхались. І він чомусь колись один раз узяв її з собою на прогулянку після школи. Просто так. Випадково. Але з того дня вона була закохана — без шансів, без планів, просто як це буває в сімнадцять.

Вони так і залишились друзями. Майже. Тобто, він, мабуть, думав, що вони просто друзі. Вона ж... Вона тоді часто уявляла, як зізнається йому. На випускному. А потім… не змогла.

"І слава Богу", — бурмотіла вона сьогодні, роблячи ковток кави без цукру. Бо навіщо все це ворушити? Він, напевно, одружений. Може, навіть з кимось із колишніх однокласниць. А вона — вона живе спокійним життям, працює, платить податки, читає книжки, варить каву. І все вже давно позаду.

Правда?

Я завжди п’ю каву без цукру. Напевно, це щось символічне — як мої підліткові почуття: трохи гіркі, трохи гарячі й зовсім не прикрашені. З роками звикаєш. І до кави, і до того, що ніколи не сказала найголовнішого.

Мейсон. Це ім’я досі звучить в моїй голові так, ніби я його щойно почула в шкільному коридорі. Хтось із хлопців, певно, кликав його кудись: "Мейсон, йдемо!" А я — просто дивилась, як він іде, сміється, жартує. Він був один з тих, хто світився. Не через зовнішність — хоча, зізнаюсь, і вона була нічогенька. А через те, як умів бути присутнім. Всюди. І скрізь.

Я була його повною протилежністю. Тиха, завжди з книжкою, сиділа біля вікна. Не те щоб невидима, але й не помітна. Ми майже не спілкувалися.

Він був теплий. Справжній. Говорив багато, смішив мене, а потім відвів до будинку і сказав: "Було класно. Побачимось завтра!"

І ми побачились. І ще багато разів. Але більше — як однокласники. Не більше.

Кажуть, що час стирає деталі. Може, й так. Але є моменти, які закарбовуються так чітко, ніби хтось вирізав їх ножем на серці.

Я досі пам’ятаю, як все почалося.

Ми справді стали друзями. Не одразу, звісно. Спершу я просто була тією дівчиною, яка завжди сиділа на уроках ближче до вікна й ніколи не підіймала руку. А він — тим, хто не пропускав нагоди пожартувати з учительки або сховати чийсь рюкзак на підвіконня. Але якось — не знаю, як саме — ми почали говорити. Сиділи поруч на біології, щось сміялися над безглуздими схемами, які я малювала в зошиті.

Потім він почав сідати біля мене на обіді. Казав, що я "спокійна", а йому це подобається. Іноді просто мовчав поряд. І це мовчання було комфортнішим за будь-які розмови. Він розповідав мені про своїх братів, про мрію поїхати в Каліфорнію, про те, як боїться втратити себе після школи.

А я? Я просто слухала. З кожною розмовою він ставав не просто хлопцем з класу — він ставав кимось, кого не хотілося відпускати.

І ось настав той вечір — випускний. Всі були в блиску, у сукнях, у краватках, ніби це була сцена з фільму. Я теж намагалася виглядати "як усі", хоча мені здавалось, що сукня сидить дивно, а волосся — зовсім не так, як мало би.

Я не чекала нічого. Ну, майже. Просто хотіла ще раз побачити його таким, яким запам’ятаю. Але раптом — він підійшов. Попросив на повільний танець.

Ми стояли посеред залу, і музика була занадто гучною, а серце — ще гучнішим. Його руки були на моїй талії, мої — на його плечах, і я пам’ятаю, як ми мовчали. Дивно, як багато можна сказати мовчанням.

Я чекала. Омріяні слова. Хоч щось. Я так хотіла, щоб він сказав: "Ти мені подобаєшся". Чи навіть просто: "Я тебе пам’ятатиму".

Але він нічого не сказав. Лише усміхнувся, коли музика закінчилася, і сказав:

— Дякую. Гарного вечора.

І пішов.

А я? Я стояла ще хвилину. Потім ще. І ще. Поки всі інші не розбіглися. І зрозуміла: він не знає. Ніколи й не здогадувався. А я — не змогла. Слова застрягли в горлі, як недопита кава — гаряча і гірка.

Я так і не сказала. І досі не знаю, чи то була слабкість, чи захист.

І от зараз, через роки, я сиджу на кухні, в старому светрі, з кавою без цукру й думаю: може, я і не зробила помилки. Просто іноді деякі історії не призначені для початку. Вони — для спогадів.

Хоча... Чому я взагалі думаю про це саме зараз?

А, точно. Зустріч випускників.

Кажуть, він буде. Я бачила в списку. І тепер намагаюсь вирішити, що вдягти: впевненість чи байдужість.

Кава скінчилась, як і всі виправдання залишитися на кухні. Я допила останній ковток, поставила чашку в раковину — і здригнулася від порожнього звуку скла по металу. Гіркий осад лишився не лише в чашці.

Зітхнула. Пора. Завтра зустріч, і я не можу з’явитися туди, як ніби випадково зайшла в супермаркет. Дрескод — вечірні сукні. Серйозно? Ми ж не на бал у Букінгемському палаці.

Я зайшла в кімнату й відчинила дверцята шафи, які злегка поскрипіли — як ніби теж вагались, чи впускати мене у свої глибини. Всередині — сукні, які я носила раз або ніколи.

Витягнула одну — темно-зелена, з відкритими плечима. Занадто урочиста. Іншу — блідо-рожева, легка, як пінка капучино. Занадто ніжна.

І тоді я побачила її — чорну. Вона висіла в самому кутку, загорнута в напівпрозорий чохол. Я витягла її обережно, ніби боялась потривожити щось більше, ніж просто тканину.

Вона була довга, до самої підлоги, з м’якою сатиновою текстурою, яка грала з тінню при кожному русі. Глибокий виріз уздовж ніжки додавав їй тієї самої впевненості, якої так бракувало мені. Це не була "дівчача" сукня. Це була сукня жінки, яка знає, хто вона.

Я повісила її ближче до дверей — щоб завтра не вагатися. Потім підійшла до дзеркала. Волосся — зібрати чи залишити розпущеним? Макіяж — натуральний чи вечірній? Знову сто питань, які не мають значення... якщо не для нього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 3
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кава без цукру , Марго Руд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кава без цукру , Марго Руд"