Читати книгу - "Кава без цукру , Марго Руд"

"Та досить уже," — сказала собі вголос. — "Це просто зустріч. Просто люди з минулого. Просто він."

Але серце все одно стукало трохи швидше, ніж мало б. Бо глибоко всередині я знала — я йду не просто так. Я хочу побачити, ким ми стали. І чи залишилося хоч щось від тих, ким ми були.Ранок прийшов занадто швидко. Якось надто голосно співали пташки, надто яскраво світило сонце, і надто голосно — знову — стукало серце. Я довго лежала, вдивляючись у стелю, ніби чекала якогось знаку: йти чи не йти. Але в душі я вже давно вирішила. Я йду. І не просто заради формальності.

Після душу я увімкнула старий плейлист — той самий, що слухала в старших класах. Дивно, але пісні знали дорогу до серця краще за мене. Вони знову нагадали, якою я була тоді — мрійливою, тихою, закоханою.

Коли настала черга вдягати сукню, я зупинилась перед дзеркалом. Чорна тканина ковзнула по шкірі, як спогад. Вона сіла ідеально — ніде не тисла, ніде не звисала. Глибокий виріз уздовж ноги надавав їй трохи драми, трохи сили. Я зібрала волосся у низький пучок, залишивши кілька пасем біля обличчя, — так, щоб виглядати невимушено, але впевнено.

Макіяж — не надто яскравий, але з акцентом на очі. "Очі — це головне," — казала мені колись мама. — "Якщо в них щось горить — усе інше неважливо."

Коли я закривала за собою двері, відчула, як щось стиснулося всередині. Ніби я не просто виходила з дому, а поверталась у минуле. Але я вже не та дівчинка. І це був мій шанс — або хоча б моя правда.

Дорога до ресторану була короткою. Я приїхала трохи раніше — не тому, що хотіла, а тому, що не могла сидіти вдома ще хвилину. Біля входу вже стояло кілька людей. Сміялися, обіймалися, хтось роздивлявся імена на бейджиках.

Я вдихнула глибше, взяла себе в руки — і зробила крок уперед.

Повернення почалося.

Усередині було шумно, але якось по-доброму. Гомін голосів, сміх, обійми, несподівані "ой, ти зовсім не змінився!" і "ти ж така була маленька!". Це все мало бути ніяково… але не було. Було дивно затишно. Наче всі ми просто на великій перерві в нашій старій школі.

І тут я побачила її — Лілі. Моя найкраща подруга. Та, з якою ми йшли додому під дощем, ділили шоколадку на двох і списували одна в одної домашку, хоча вчитель усе одно завжди здогадувався. Ми бачились часто, майже щодня, наші стосунки не стерлися з часом, як у багатьох. Але сьогодні вона виглядала якось по-особливому — дорослою, красивою, впевненою, в легкій золотистій сукні й з тією самою посмішкою, яку я завжди впізнавала з десяти метрів.

— Я знала, що ти прийдеш, — сказала вона, обіймаючи мене міцно.

— І я знала, що ти будеш виглядати, як з обкладинки.

— Ти теж, — усміхнулась вона. — Чорне — твоє

Ми сіли за невеликий столик біля вікна. Замовили каву — так, знову, бо без неї ми не були ми. Почали розглядати однокласників, оцінювати зміни. Хтось втратив волосся, хтось набрав вагу, хтось, навпаки, виглядав краще, ніж у школі. Ми сміялись, перемовлялися, шепотілися, ніби знову були на останній парті.

— А ти... — раптом почала Лілі, дивлячись мені просто в очі. — Ти його вже забула?

Я мовчала. Кава в моїй чашці ще не встигла охолонути, а от я — так. Хвиля спогадів накрила мене так раптово, що я не змогла навіть збрехати.

Я хотіла відповісти. Можливо, "так", можливо, "ні", можливо, "я не знаю".Але не встигла.

Бо в цей самий момент у зал зайшов він.

Мейсон.

І все навколо завмерло.

Він зайшов, як колись заходив у клас — спокійно, трохи повільно, неначе не помічав навколо нікого, але насправді бачив усе.

Час не стер його рис, лише підкреслив. Високий, стрункий, з підтягнутим тілом, що вже не мало підліткової незграбності. Стильний темно-синій костюм сидів на ньому бездоганно — лаконічно, мужньо, з тією легкою впевненістю, яка не потребує зайвих слів.

Але найперше, що я побачила — очі.

Його очі завжди були для мене цілим всесвітом. Зелені, з м’яким янтарним відтінком ближче до центру — так, наче в кожному погляді ховалося сонце, що заходить. Ті очі могли сміятися, навіть коли його губи мовчали. Могли дивитися прямо в душу… і, здається, зараз вони знову дивились туди.

Він зустрівся зі знайомими, потискав руки, посміхався. Та через мить його погляд зупинився. На мені.

Ніби теж шукав мене у натовпі. Ніби теж пам’ятав.

Я застигла. Не могла відірватися. Лілі щось сказала, але я не почула.Бо було лише одне питання, що відлунювало в голові:

А якщо історія все ще не закінчилась?

Я не могла відірвати очей. Наче знову була тією дівчинкою з минулого — з серцем, що вистрибувало з грудей, і думками, які губились, щойно він заходив у кімнату.Але я вже не була тією дівчинкою. Я була жінкою, яка досі пам’ятала.

Його погляд зустрів мій. І він… не відвів очей.

Навпаки — зробив крок уперед.

Лілі легенько штовхнула мене ліктем:

— Ох, здається, хтось іде до тебе. Ти дихай, добре?

Я нервово зітхнула. Пальці стиснулись на чашці — вже порожній. Мейсон підходив упевнено, ніби не було років, що пройшли між нами. Ніби ми й досі стояли на шкільному майданчику після випускного танцю. Ніби все ще було щось недосказане — і шанс це нарешті сказати.

— Привіт, — сказав він. Голос той самий. Глибший, зріліший, але той самий.

— Привіт, — відповіла я, намагаючись вдавати спокійну.

— Не очікував побачити тебе тут, — він усміхнувся трохи винувато. — Але радий, що побачив.

Я кивнула. Лілі піднялася з місця:

— Я залишу вас на хвилинку. У мене є термінова справа... біля бару. — І змовницьки підморгнула.

Мейсон сів навпроти. Мовчання зависло між нами, але не було некомфортним — воно було наповнене спогадами.

— Ти майже не змінилася, — мовив він.

— А ти — змінився, — відповіла я, не приховуючи усмішки. — Став ще вищим. І... зеленооким залишився.

Він усміхнувся — так, як тоді. І в мені щось тріснуло.