Читати книгу - "Опора, Moon Grey"

        - Рито, дивись під ноги!

Дарина  рвучко зупинила сестру. Звісно, що та її не почула, бо Даринка ще не народилась в її світі. Але це сталось.

Рита йшла і свайпала в телефоні обираючи потрібне, як раптом наштовхнулась на густу порожнечу.

Вона осоловіло озирнулась довкола і… порожня вулиця. Жодної живої душі, жодних тенет, сіток чи павутиння. Дівчина зиркнула під ноги, а там стирчала арматура. Прямісінько з-під землі.

Вибух був минулого тижня, але тут не все ще прибрали. Та чи й приберуть. Не на часі. Еге ж, ота стрічка на початку дороги недарма висить, щоб тут не вештались.

Рита поволі пішла далі. Донісся дзвін церкви, що стояла на горі. Знову ті самі густі, тільки тепер звукові хвилі, ледь не збили з ніг Риту.

        - Та що таке?! – Дівчина шкопиртнула і крутнулась, щоб вберегти рівновагу.

Дзвони гучно удар за ударом сколихували повітря і наче втрамбовували його в цеглини з яких створювали невидимий фундамент чогос, з чого зводили невидимі стіни. Очі Рити не помічали це, але вона всим тілом відчувала якусь таку перегороду попереду, яка витісняла її з того місця, де вона стояла.

        - Що за маячня? – Рита відступила крок назад і знову стала. В телефоні бренькнуло повідомлення і Рита свайпнула вікно: «До вас прямує з Польщі посилка….бла-бла-бла…Нова Пошта». – Оппп-па. Точно що «Пошта майбутнього», бо я нічого не чекаю. Певно якась помилка.

Рита вимкнула екран і прислухалась до якихось звуків, чи то власних думок, чи то голосів, що лунали фоном. Так, спочатку це був просто гомін на фоні її думок та вражень від 5- хвилинного перебування на однім місці та подій в цей проміжок часу.

        - Ще б пак. – Майнуло з гоміну вже виразніше.

Дівчина озирнулась, але поруч нікого не було. Думка вже не була думкою, а дівчина чітко почула голос, але не вухами і не всередині. Було так, наче це вона сидить у когось в голові і читає отут ці думки.

        - Таке пекло, 55°С в тіньовому закутку, жодна жива душа не вийде під це сонце надвір, а вона тут вештається.

Виникла павза. Рита стояла як зачарована посеред тротуару. Попри дійсно пекучу погоду ноги та руки в дівчини похололи.

        - Чого стала? Йди вже. – Голос почав віддалятись. – Ходють тут всякі.

        - Чекайте! – Рита несміливо гукнула, - перепрошую, а куди мені обійти?

Відповіді не було. Натомість дівчина відчула себе наче вона була в берушах, під водою, в скафандрі. А ще за мить вона відчула як голос пробивається через всі оці товщі:

        - Завейсондикратіно ивеломбокрідо бенкан позилкуууд

        - Фаган базу коооловорде ибликинт

І вже зовсім чітко, але всеодно якась нерозбірлива абракадабра:

        - Бергико неделдисклю ивергоблмен.

Рита ще трохи крутила головою на звуки, які наче звуки з-під барабанної палички, відскакували  та шрапнеллю стріляли одразу в усі боки і повертались стрімко назад, а потім закричала:

        - Я нічого не розумію! Припиніть! Що ви хочете?! – А подумки підсвідомість видала готовий факт з досвіду дівчини: «Певно знову отак відіграється відчуття контузії  коханого. Десь там в далекім 14-м.….» - Рита затримала подих і відігнала руйнівну думку про інше.

Знову запала тиша. Вуха відіклало так само різко, як і заклало, і десь, прямо поруч наче каменем впало:

        - Ти чуєш? – І, ще чіткіше, - ти нас чуєш?!

        - Звісно, я не глуха. – Рита трішки злякалась, голос її тремтів від непевності.

        - Хех, точно! Вона нас чує!

Довкола прокотився регіт.

        - Чого ви, - вже більш впевнено запитала Рита. – Зате я вас не бачу.

        - Так ти і не чуєш. Ти слухаєш, але не чуєш. Це ти випадково під хвилю дзвонів дійшла і тому змогла просто щось вчути.

        - А хто ви і де?

        - Ми ніде. Ти з собою говориш.

        - Ага. А що за незрозуміле було отам «бр..дри…кр…» ну, я не можу повторити. – Рита махнула руками, наче вони рухами могли додати сенсу в те, що вона намагалась відтворити.

        - Ну, я ж казав, що ти не чуєш. То тобі здалось.

        - Мені нічого не здалось. І то була точно не українська і жодна з мов.

        - Ні. Помиляєшся. Українська. Просто це інший вимір, Земля проходить біля, - щось скреготнуло і далі, - а це здається ретроградним, але насправді ні. Та електромагнітні хвилі перетинаються і от получається отака мішанина.

        - Ви що астронавти? – Риті стало млосно чи то від задухи, чи від якоїсь хімічної реакції її організму на шок.

        - Ні, -смішливо хтось відповів, - не вгадала. Е-е-е, чекай, ти зара знепритомнієш. Присядь!

Рита переставила ноги, що були наче ватні, переступила через щось невидиме, об що зачепився носок кросівка. Ноги не слухались, але переставлялись і дівчина майже повільно впала- присіла на бордюр і тут же зойкнула, коли торкнулась долонею поверхні.

Пекельне сонце робило свою справу. Навкарачки Рита якось звелась на ноги. Здавалось, що саме повітря її підтримувало.

        - Йди ліворуч….ще…ще крок, ще лівіше…повертай. Обійди цю руїну, там є прохолода і вода.

Рита обійшла уцілілу стіну, чи може половину стіни, тримаючись за неї одними пальцями. Пекло нещадно.

Нарешті втрапила в затінок. То була чиясь зруйнована бомбою кухня. Пошматовані меблі, все обдерте та присмалене. Рита оглядалась, боячись побачити чиєсь тіло, але здоровий глузд підказував, що якщо хтось і був, то рятівники вже все знайшли. І зробили це місце більш-менш безпечним.

        - Ні, не переживай. Вони живі. Вони отут і були. Присядь.

Рита побачила диванні великі подушки і присіла.

        - Бачиш отой малюнок?

        - Так. – Такнула Рита і додала, - милий дитячий малюнок. – Дівчина якось розм’якла і заспокоїлась ще на отім слові: «живі».

        - Ні, помиляєшся. Це малюнок жінки, якій скоро 50. Але ти права, Душі не старіють, тому ти так відчула.