Читати книгу - "Опора, Moon Grey"

        - На бога. Це якісь дитячі квацяння. Я ж це бачу. – Рита вже не очікувала побачити співбесідників. Певно спека таки довершує справу і зараз оці розмови з собою та ця кухня-це останній якір, уява, за який чіпляється її мозок, а сама вона вже смажиться отам на доріжці під палючим сонцем.

        - Хм. Ти можеш примружитись?

        - Себто?

        - Ну, звузити очі.

        - Я знаю, що таке «примружитись» і це не вмерти, але нащо? – Рита знову почувалась втомленою та роздратованою через те, що не розуміла де марення, а де починається реальність.

        - Випий води, за плечима в тебе. Тобі полегшає.

Рита повернулась і справді побачила пляшку з рідиною. Вона взяла її і стала відкривати кришку. Та була ще з пломбою.

        - То ДСНСники залишають зараз. Скрізь таке пекло.

        - Так, - дівчина відпила трохи. Стало легше. Вода була прохолодна, попри спеку. – Так що я повинна побачити? – Вже бадьоріше запитала дівчина.

        - Глянь на картину.

Рита примружила повіки і спрямувала погляд на картину, що висіла на обгорілій стіні. Через секунду її очі розкрились і вона отетеріло ще раз глянула на малюнок, потім знову примружила очі, знову розкрила…

        - Очманіти. Це ж.. це ж…

        - Тсссс. Ми це знаємо, що це. Ми раді, що ти не просто маєш очі і вуха, а ще й бачиш та чуєш.

        - Вау! Це ж… так…так…мовчу. Я колись таке бачила, що коли малюють картину, то там всередині як зашифровують чийсь образ чи обличчя.

        - Так, саме так. Прості речі, еге ж?

        - Так. Прості речі. Тепер я розумію, що це не дитина малювала.

Рита сиділа і просто відпочивала. Бренькнув смартфон новим повідомленням: «Шукаєте пригод? Йдіть на prom!»

«Знов ця реклама»- Рита вимкнула екран. Але той вперто ще раз увімкнувся: «Купуй українське».

«Так, звісно»- Рита ще раз натисла кнопку вимкнення екрану і зітхнула.

       - Чому зітхаєш. Це ж добре, що є українське.

        - Звісно, що добре. Але зараз війна, і оце все, - Рита обвела рукою вирву та зруйновані довкола будинки, обпалений садок калини, - це не додає задоволення.

Рита помовчала і прислухалась. Було тихо і навіть фону гомону не було чутно. Смуток трішки тицьнув кігтиком і Рита запитала:

        - Ви ще тут?

        - Ти ж тут, - відразу одізвався голос.

        - Я все ще не розумію, як ми пов’язані?

        - А дозволь мені запитати?

        - Звісно. – Рита обперлась долонями рук в диванну подушку і сіла випрямившись.

        - Я так розумію, що ти себе не бачиш. Так?

        - Я себе? Не розумію. В дзеркало?

        - Ні, свій світ.

Завила сирена і отой світ з гулом, звуками та голосами зник. Пропав. Рита лягла на подушку, затулила вуха і замугикала пісеньку. Як дідо Омелько. Мама розказувала, що він, коли втік з концтаборів, спочатку німецьких, а потім з магаданських, то увесь час наспівував пісні. Це його заспокоювало. Хто б міг подумати, що його праонука використає дідів досвід заспокоєння.

        - От, а тепер ти себе чуєш і свій світ знаєш. – Прошепотів зовсім поруч голос.

        - Ти поряд, - Рита аж усміхнулась.

        - Я ж сказав, що ми тут, поки ти тут.

Рита почувалась в безпеці. Адже отут ця стіна, малюнок і ті люди, що живуть зараз десь, вони вціліли. Цікавий малюнок. Рита все більше вдивлялась в нього і їй здалось чи наче вона наблизилась до малюнку, а там!!!! Там кожна крапочка –це був окремий малюнок! І раптом крапка блимнула і…

        - Що це?! – Рита розплющила очі, перестала наспівувати і слух повернувся. – Агов! Поясни мені що це?

День вимкнувся наче хтось накрив сонце. Дівчині стало лячно. Вона не чула ні вибухів, не було нічого. Але зненацька стало темно. Очі звикали до темряви. Вона побачила вікно, трохи прочинене, свічку в її руках, Рита аж здригнулась. Тут ще хтось був. Вона не рухалась, а тільки прикрила долонею свічку, щоб та не згасла. Повільно, дуже поважно мимо неї пройшли три чорних лелеки. Один торкнувся її пальців крилом і Рита закричала:

        - Киш! Це сон! Я тебе бачила перед війною! Ти снишся! Киш-киш-киш!

Рита кричала і гнала свічкою чорних лелек з кімнати. Вона побачила ще два огарки і вже не звертала уваги на лелек, що тиснулись у відчинену кватирку геть, геть, геть!!! Серце її калатало і вона згадала своїх рідних та знайомих. Так, двоє загинули, а третій поранений. Рита запалювала два огарки. Ще і ще, вони згасали.

        - Ну, давайте! Запалюйся! – Рита намагалась знов і знов. Гніт тріщав та тонув в воскові. Гаснув і знову тут же холов, а Рита підносила вогонь та піднімала пальцями той гніт, вишкрібала нігтями ямку і нарешті обидві свічки горіли спокійним полум’ям. Тільки тепер то не були огарки, а такі дебелезні свічари.

Серце дівчини калатало всередині наче загнаний заєць.

        - Тпрррру! Ану стій! А щоб тобі! Стій я сказав! – Повітря обтисло Риту з усих сторін наче вибухова хвиля звідусюди водночас. – Сповільнюй, сповільнюй хід. Отак… Отак…

Рита вчепилась в свою свічку і враз прокинулась. Її долоні стискались вкупу.

        - Ну от, бачиш. Ти вберегла вогонь Душі. І ще й запалила інші.

        - Я так рада тебе чути…. – Очі дівчини наповнились слізьми. – То був сон.

        - Нехай буде сон.

        - Чекай, як це «нехай»? – Рита посміхнулась.

        - Що? Чом ти смієшся?

        - Та згадалось. Мама казала, що той «нехай», то поганий дядько.

        - Авжеж. Мама права.

        - То чому ж?

        - Тому що то не сон.

        - Тобто, я повільно від жари та стресу схибнулась?

        - Та ні. Це занадто.

        - То що? – Рита прискіпливо випитувала обставини.

        - Підійди до малюнку.

        - О! Так! Звісно! – Рита аж збадьорилась, - малюнок! Так.