Читати книгу - "Божа кара"

Анатолій Дімаров

Божа кара

Повісті, оповідання, етюди

«Останній із могікан»,

або

Про Дімарова та його книги

Певно, він сам того не знає: Дімаров — родинний письменник Слабошпицьких.

Стверджую це без будь-якого перебільшення.

Ось уже четверте покоління нашого роду читає книжки Анатолія Дімарова. Здається, ще цілу вічність тому мої батьки читали «Його сім’ю» та «Ідола» і сперечалися-сперечалися. Мабуть, саме тому я й запам’ятав це прізвище: Дімаров. Письменник, який пише товстезні книги. Але в той же час я надибав у нашій сільській бібліотеці його тоненькі книжечки. Саме для дітей. І я читав їх одна за одною: «Через місточок», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Блакитна дитина», «Для чого людині серце»…

Я читав твори Дімарова в студентські роки, читав, ставши журналістом. Дімаров — один із тих, на кому я робив кар’єру літературного критика. Та хіба ж тільки я? Мабуть, немає жодного відомого критика, який не писав би про Дімарова.

Ясна річ, критики писали про Дімарова не з симпатії до цього ексцентричного й дотепного чолов’яги (хоч більшість із них таки справді симпатизує йому і приязнює із ним); проза Дімарова дає цікавий матеріал для роздумів про сучасні проблеми літератури і буття нашого народу.

Власне, все, що написав Анатолій Дімаров, легко рубрикується на кілька творчих періодів. Виокремлюються вони не тільки через тематичні особливості.

Ось, скажімо, це «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди». У цих широкоформатних полотнах він звертається до морально-етичних проблем тогочасного суспільства. Звичайно, авторська відвертість у них суворо регламентована — автор міг сказати рівно стільки, скільки йому було дозволено.

А перед тим був ще хронологічно перший період його літературної біографії. Зовсім ранній. Зовсім неофітськи-дилетантський. Зовсім сьогодні нецікавий. Але — глибоко повчальний з погляду історії української літератури й початку біографії конкретного автора в умовах соціалістичного реалізму Перші книжки Анатолія Дімарова нічого особливого не провіщали. Це не був обіцяючий дебют. Так починала тоді переважна більшість. Автор без своєї теми і без стилю. Але якщо більшість дебютантів так і лишається в полоні безликості й безбарвності слова, то з Дімаровим щось сталося — він раптом знайшов свою тему і свій стильовий регістр. У ньому прокинувся оповідач повчальних життєвих історій. Він уже не писав саме так, як вимагалося. Він уже ставав Дімаровим. Тобто — таким, якого ми сьогодні знаємо.

Є письменники, з якими завжди майже все зрозуміло.

Зрозуміло, яких книг можна чекати від них у майбутньому.

Зрозуміло, що вони скажуть, вийшовши на трибуну.

Зрозуміло, як поведуться в тій чи тій ситуації.

Дімаров належить до антиподів таких письменників. Як правило, він і сам не знає, за що візьметься, завершивши чергову книжку. Опинившися ж на трибуні, коли від нього сподіваються архісерйозного і, як правило, дуже дидактичного слова (що вдієш: письменник, мовляв, — учитель жити), може розворушити напружену й утомлену залу веселою і солонуватою, «на грані фолу» придибенцією. До речі, він особливо не любить три речі: нудних людей, нудні зібрання і нудні книги. Великий життєлюб, вигадливий містифікатор (його витівки вже давно стали літературним фольклором) і рідкісно цікавий, дотепний оповідач — оце і є Дімаров у своїх, сказати б, найхарактерніших першоелементах. Два томи його мемуарів «Прожити й розповісти» потвердили, що таким він був завжди, хоч за це не раз і не два йому дуже перепадало в житті — ускладнювалася його службова кар’єра, на ледь уловимий пунктир переходила літературна біографія, і навіть страждала репутація, бо літературні вельможі, побоюючись його непрогаозованості й винахідливості у витівках, виключали Дімарова зі складу усяких почесних делегацій і депутацій, не допускали до літературної і шкільної молоді, щоб він їх не псував.

Дімаров тим, здається, аніскільки не переймався. Писав свої «історії» (так називався цикл його творів; спершу «сільські історії», а далі «містечкові», а потім — «міські») — своєрідний портретний цикл людей, здебільшого покалічених життям у селі, у містечку, у місті, одне слово, в якомусь закутку білого світу, що, як виявилося, не має ніякого значення, оскільки всім його персонажам ведеться однаково не з медом. От лише причини в кожного — різні. Й ота різність в однаковості передовсім цікавить автора «історій». Характеризуючи свою поетику й естетику в цих творах, він, гадаю, міг би повторити слова Каміло Хосе Сели з його передмови до роману «Вулик»: «Усі, хто намагається прикрасити життя блазенською маскою літератури, брешуть. Недуги, що роз’їдає душі, недуги, у якої стільки імен, скільки прийде нам у галову, не можна зцілити грілками примиренства, пластирями риторики й поезії. Роман мій не претендує дати щось таке більше, — ні, далебі, щось таке менше, — ніж зображення шматка життя, розповідь про який ведеться крок за кроком, без недомовок, без дивних трагедій, без жалісливості — як іде саме життя, саме так, як іде життя. Хочемо ми того чи не хочемо. Життя є те, що живе — в нас або поза нами; ми лише його носії, його, як кажуть фармацевти, основа».

Дімаров вважав, що його «історії» можна було написати лише так, як написав їх він. І він у цьому анітрохи не помилявся. Принаймні саме він міг — і повинен був — написати їх саме так. Тільки увійшовши в роль нейтрального фіксатора, якого, здається, вже ніщо не може зворушити, розчулити, приголомшити чи навіть здивувати, автор і здатен вести своє повістування в такому тоні і з такою безособовістю, зумисною депсихологізованістю персонажів, які перетворюються в нього на маски з театру маріонеток. Оті «історії» — це ще один Дімаров.

Усе, що Дімаров написав після своїх «історій», несе на собі їхню печать. «Нові твори мають однакову генезу з їхніми попередниками: вийшовши на хвилю достовірного повістування, письменник ось уже кілька десятиліть тримається цієї манери, живленої самим життям, пам’яттю, бувальщиною, голосами й переказами очевидців та самих дійових осіб», — слушно зауважує літературознавець Микола Кодак, аналізуючи збірку, гадаю, особливо прикметних у цьому розумінні творів Дімарова «Самосуд». До речі, саме однойменна повість найвиразніше несе на собі сліди авторової боротьби з так званим літературним етикетом нашого часу.

Літературний етикет — це, за висловом російського культуролога й дослідника давнього письменства Д. Лихачова, набір усіх тих обов’язковостей, які не так уже й доконче необхідні у творі, але яким неодмінно віддає данину сучасний автор. Це — як етикет у житті, де, на думку дослідника, він набагато важливіший. А ось у літературному творі без нього інколи можна обійтися. Власне, чимало видатних письменників