Читати книгу - "Божа кара"

Оповівши все, що вчинили з селом Хрестищем, а в новій редакції — Червона Комуна, радянські карателі («Колона залишила село, а воно корчилося, суціль залите вогнем, і не валували собаки, не ревіла худоба: все було постріляне отими хвацькими вояками в підігнаних шинелях…»), Дімаров пише, що через десятиліття чи не єдиним знаком від села там лишилася стара дуплава верба, яка все ще силкується братися до життя, щовесни оживаючи своїми покрученими суглобами. Стоїть самотою на зарослому травою забуття згарищі. І, за словами автора, ніхто до неї не підійде, ніхто не торкнеться пальцями потрісканого стовбура. Але не треба бути песимістами — таки підійшли. «Нещодавно, видать, побували з племені безжурних придурків, яким ні роду, ні переводу. Отих, що списують усе поганськими своїми іменами. Що й на спині рідного тата, коли б він терпляче постояв, вирізали б свої ініціали. Тож такі побували й тут. Бо через увесь стовбур прорізано глибоко в кору — до живої, до білої кості: „Здесь кайфовали Жора и Гена с двумя чувихами“. Земний уклін вам, Жоро і Гено!» Отакий він, вдячний голос нащадків в особі Жори і Гени з чувихами, — Дімаров не той письменник, який живе у світі прекрасних ілюзій і щедро ділиться ними з читачем. Дімаров не з тих, кому прагнеться видавати бажане за дійсне.

Вся «мала проза» Дімарова останніх літ (його улюблені етюди, новелети і оповідання він принципово й послідовно фрагментизує та ескізує, прагнучи повсюдно посилити відчуття незавершеності змальовуваного) несе на собі виразну печать прихованої полеміки з поетичною школою української прози. Не випадково в котромусь із інтерв’ю Дімаров назвав цю прозу безнадійним літературним анархізмом. Він рідко висловлюється саме на теми теорії літератури, але якщо вже висловлюється, то це звучить на рівні «вірую» і «заперечую».

Саме втікаючи від набридливого побутопису з усіма його старосвітськими розлогостями або традиційною поетизацією, Дімаров якщо не йшов далі ходою автора суперлаконічних та аскетичних «історій», то писав спогади. Після книги «Прожити й розповісти», що викликала справді добре відгоміння, він узявся за матеріал, за який давно вже мав би взятися. Адже всі його багатолітні мандри за камінням (у світі його колекціонерів має таку ж авторитетну репутацію, як і в літературі) — це той матеріал, до якого він майже не торкався. Хіба що зовсім трохи його увійшло в повість «Вершини». Публікація «Поеми про камінь» на сторінках «Березоля» не пройшла непоміченою навіть у такий час, коли література існує майже на маргінесі суспільних інтересів. Очевидно, це зумовлено не тільки мистецтвом Дімарова-оповідача, а й справді цікавим матеріалом. Та й, власне, документалістика, мемуаристика, «нелітературна» література відвойовує в читача дедалі більший інтерес.

Сомерсет Моем постійно наголошував: письменник повинен писати багато. І його слабші твори стануть своєрідним постаментом для того кращого, що йому пощастить створити. Як правило, українські прозаїки не відзначаються високою продуктивністю. Нечуй-Левицький, Винниченко, Загребельний, Гуцало, Шевчук — скорше виняток. До таких винятків належить і Дімаров. Так, у нього бували довгі перерви на мовчання, бували творчі депресії, але потім він знову й знову брався за роботу і з’являлася нова — часто несподівана формою чи матеріалом — книжка, яку не могли не помітити.

Я певен, що буду зовсім не оригінальним, коли скажу, що люблю цього письменника і цю людину. І — не тільки тому, що Дімаров уособлює для мене еталон добросовісності у ставленні до літературного ремесла. Такі індивіди, як Дімаров, роблять життя цікавішим і веселішим, розганяючи його монотонність і буденну нудьгу. Навіть у побут вони вносять мистецький, карнавальний дух. Виклад усіх тих сюжетів ще чекає для себе відповідної нагоди. Я вірю, що тоді народиться ще незнана читацьким загалом «Дімаровіада». Тільки в ембріоні вона заявлена самим автором у мемуарах «Прожити й розповісти».

Колись Василь Земляк звернув увагу на те, що бувають письменники, набагато цікавіші за свої книги, і буває — як особа — вельми розчаровує при знайомстві з ним; подеколи навіть і не віриться, що такий нудяра, чванько чи невропат міг створити такі книги.

Говорячи про нього, дозволю собі ще такий відступ.

Мені не раз думалося, що Дімаров у своєму роді — «останній із могікан».

Таких людей сьогодні вже майже немає.

Він — не просто селянин із ніг до голови. Селянин — у всьому: у звичках, незважаючи на те що ось уже який час живе в столичному мегаполісі, у ладі та лексичній партитурі своєї прози, інтонаційно живої, щедрої на солонуватий чи приперчений дотеп. А ще в ньому виразно вгадується ота особлива селянська культура, яка майже цілковито анігілювалася з українського села після ґвалтовної колективізації і після 1933-го. Інколи здається, що після всього того в нашому селі виведено зовсім іншу людську популяцію. Мабуть, так воно і є.

Не гудуть над вишнями хрущі, не співають ідучи дівчата. Село глушить самогон, обкладає дванадцятиповерховим матом Президента, парламент, демократів і партократів, жує сало й плаче разом із багатими, які також плачуть. Селу набридла його хліборобська солона доля, й воно, ставши на поріг другої половини XX століття, вибрало собі іншу долю. Воно тепер — неначе не писанка село. Аби Дімаров не ідеалізував його (улюблене заняття всіх селюків, що живуть у місті), доля послала йому закинутий у лісах при березі Сули Мохнач на Черкащині. Наїжачений у небо телеантенами Мохнач легко спускає на грішну землю найбезнадійніших мрійників і візіонерів. Мохнач теж не дає Дімарову змоги перестати бути самим собою.

Кожен, хто читав книги його спогадів, очевидно ж, зауважив, з якою ностальгією мовить автор про уламки селянської цивілізації. Він згадує не тільки обличчя свого дитинства, а й ту атмосферу, яка ще долинула в його дитинство. Все те розтануло, мов ліричний дим. Світ перевернувся й раз, і вдруге, і втретє. Якби не іронія та здоровий скепсис, то, думаючи про такі зміни, справді можна збожеволіти. (Іронія ж і скепсис — привілей не тільки філософів, а й сільських дядьків, які, почухуючи потилицю у відповідь на драматичну подію, незворушно прослебізують: «Не скубіть собі чуба з горя — ще не така хороба на цім світі причепиться, але — випливемо, якось та