Читати книгу - "В сяєві Локобренни, Alana Nesta"

На відміну від більшості італійців, я люблю прокидатися рано. Це дає змогу, спустившись на via San Marcello, зайти в маленьке кафе неподалік Piazza di Trevi та без поспіху розпочати новий день за сніданком.

О восьмій ранку у кав’ярні завжди порожньо. Офіціанти лише починають перевертати стільці та сервірувати столики. Я тут постійна гостя вже три роки, тож вони звикли до моїх ранкових візитів. Знаючи, що вранці я не надто схильна до розмов, офіціант мовчки ставить переді мною звичне замовлення – капучино з круасанами – і йде далі до стільців і столів. І так без поспіху, я встигаю підготуватися до роботи, перечитати матеріали про людей, для яких буду перекладати.

Але сьогодні, несподівано для себе я проспала. Коли нарешті сіла на своє звичне місце, зрозуміла, що хаос звуків навколо не дає зосередитися. Тож, вставивши у вуха вакуумні навушники я увімкнула музику.

— Так, що у мене сьогодні? На десяту – делегація з Молдови, супровід із 11:00 до 15:00. Потім о 18:00 – зустріч італійського кінопродюсера з якимось актором. Вона триватиме всього 45 хвилин, але заплатять добре.

— Чудовий день: спочатку доведеться «колихати» пострадянських бізнесменів, а потім працювати з якоюсь британською зіркою. Різнопланово.

Бізнесмени займаються туристичним бізнесом, хочуть розширити співпрацю з італійською турфірмою, відкрити кілька нових напрямків. Подивившись фото та вивчивши інформацію про них, я зрозуміла, що часу на підготовку до наступної зустрічі майже не залишилося.

— Добре, скористаюся перервою між зустрічами, — вирішила я та викликала таксі. Перша зустріч мала відбутися в Grand Hotel Ritz Roma.

Спостерігати за вулицею було цікаво. Ось поважна дама чинно крокує, тримаючи в артритних руках собачку, таку ж поважну, як і вона сама. Пес сидів на руках, немов на троні, й дивиться на світ із презирством королеви снобів.

— Ось чому я не люблю шпіців.

Мимо промчала зграя підлітків на скейтах.

Ось закохана парочка цілується так, наче їх от—от розлучать перед стратою. А із пекарні з’явився поважний пан і лукаво мені підморгнув. Я усміхаюся йому у відповідь.

Мої спостереження перервало оповіщення —  моє таксі прибуло.

— Як для початку травня в Римі, занадто спекотно, — подумавши я сідаючи до авто.

Немов би підслухавши мої думки, диктор на радіо повідомив: «Спекотна погода в Римі протримається ще тиждень, а в Единбурзі дощі та +14».

— Щасливчики, ці шотландці… До речі, я ніколи не була в Шотландії. Може, поговорити з Алессандро та поїхати туди у відпустку? Старовинні замки, батьківщина ельфів і тролів – що може бути романтичніше?

***

Перемовини були складними і трохи затягувались, тому я зітхнула з полегшенням, коли вони закінчилися. У мене залишалось ще дві з половиною години до наступної зустрічі, і я вирішила заїхати до Пауло у видавництво за рукописом.

Літо в Італії, це сезон відпусток, все ніби зупиняється, роботи стає менше, тому, щоб триматися на плаву я підробляю перекладами книг.

— Привіт, Белла, щось ти давно не заходила, хоч і обіцяла ще місяць тому.

— Пауло, ти ж знаєш, що в мене так багато роботи, що навіть на себе часу не залишається. Ось викроїла хвильку і забігла до тебе.

— Ага, до мене! По роботі ж «забігла», — ображено вимовив він. — Знаємо ми вас, трудоголіків. Ну нічого, вийдеш заміж, станеш зразковою дружиною...

— Якщо ти думаєш, — перебила я Пауло, — що, після заміжжя, я сидітиму вдома, то ти помиляєшся. Ми з Алессандро домовилися, що я продовжу працювати. Я ж без роботи зачахну.

— Дивно, в мене було інше уявлення про слов’янських жінок.

— Це кліше. Не всі слов’янки прагнуть вийти заміж, щоб не працювати. Як і не всі італійки, власне кажучи, мають божественні кулінарні навички, вогняний темперамент та стильно вдягаються.

— Окей, здаюся. Ходімо до юристів підписувати контракт. А потім підемо пити каву.

— Пішли, але з кавою не вийде. О 18:00 у мене наступна зустріч, тож іншим разом, — зобразивши винуватий вираз обличчя, сказала я.

— Гаразд, що з тебе візьмеш, — махнув рукою Пауло.

Підписання контракту зайняло трохи більше часу ніж я розраховувала, і я запізнювалася. Вискочивши з таксі, я влетіла до будівлі бізнес—центру, де мала відбутися зустріч.

— Я зовсім не підготувалася. Треба хоча б подивитися, як виглядають цей продюсер і актор.

Зосередившись на пошуку інформації, я, не відриваючи очей від телефона, бігла холом до ліфтів і випадково врізалася в когось.

— Вибачте, — сказала я, навіть не глянувши, відступила вбік і побігла далі, щоб встигнути вскочити до  ліфта.

—Зі мною все гаразд, дякую, що запитали!— почула я насмішкуватий голос у спину.

Влетівши до переговорної кімнати, я зраділа: окрім мене і секретаря там ще нікого не було.

— Ненавиджу запізнюватися.

За секунду кімната почала наповнюватися людьми. Першим з’явився продюсер. Він був маленький, кругленький, чимось схожий на Денні Де Віто. А ще, як більшість італійських чоловіків дуже люб’язний і доброзичливий: за кілька хвилин устиг зі всіма обійнятися, наговорити дамам купу компліментів. Мені навіть запропонував знятися у кіно, сказавши, що у мене чудовий типаж.