Читати книгу - "В сяєві Локобренни, Alana Nesta"

— Блондинка з блакитними очима, та ще й розумна!

— От тому що розумна, я, і відмовлюся, — пожартувала я.

Останніми до переговорної увійшли чоловік і жінка.

Жінка по виглядала по діловому зосередженою.

— Напевно, це агент актора, – подумала я.

Він типовий представник Туманного Альбіону: застебнутий на всі ґудзики, високий, темноволосий, худорлявий, але рухався з якоюсь котячою грацією.

— Я так розумію, ось і наша зірка. Так, ось який ти, Том Гіддлстон.

Мені згадався анекдот про північного оленя, який був популярний у нашому гуртожитку під час навчання, і я усміхнулася.

Напевне цей привернуло його увагу, бо раптом він повернувся й уп’явся в мене очима, ніби побачив привида.

Я підняла брови: «Щось не так?»

Він раптом, ніби отямившись, усміхнувся і одними губами прошепотів:

— Ти мені винна…

Якщо сказати, що я здивувалася, то це нічого не сказати.

Він спантеличив мене, і я майже не пам’ятаю, про що були вони говорили. Все перекладала на автоматично, а в голові крутився лише одне запитання: «Що це було?»

Зате, Містер Гіддлстон, наче нічого й не сталося, продовжував дивитися на мене з загадковою усмішкою на устах.

«Коли все закінчиться, я підійду і запитаю: — що то було?»

По закінченню, я швидко зібралася й вийшла з кімнати. — Бачте, я йому щось винна. Та я взагалі бачу його вперше в житті!

Зупинившись осторонь, зробила вигляд, що пишу повідомлення на телефоні. Повз проходили люди, я не звертала на них уваги чекаючи цього, цього…..

І коли хтось прошепотів мені на вухо чистісінькою італійською — Дякую за роботу, —моя душа мало не вистрибнула з тіла.

— Як йому так тихо вдалося підкрастися до мене? Я повернулася до нього з максимально холодним виразом обличчя.

— Містер Гіддлстон, хотіла б дещо прояснити між нами. Я вас бачу вперше. Навіть скажу більше, я жодного фільму з вашою участю не бачила, то, коли ж це я перед Вами завинила?

— Якщо бути зовсім точним, то зараз ми бачимося вже втретє.

— Що? Ви при своєму розумі? — здивовано запитала я. — Перший і надіюсь останній раз ми бачились під час переговорів. Це навіть не назвеш зустріччю. Ну, гаразд, зараз можна вважати це — другою зустріччю. Але, от про ще одну я чомусь нічого не пам’ятаю. Це, що  було настільки жахливо, що мій мозок, намагаючись мене захистити, стер усі спогади про неї? — глузливо закінчила я.

— А чому одразу жахливо? Можливо, все було навпаки — прекрасно, — усміхнувся він і заливчасто засміявся.

Його сміх виявився таким заразливим, що я сама ледь не посміхнулася у відповідь. Коли він сміється так безтурботно, стає зрозуміло, чому в нього закохані мільйони фанатів. Навіть на мене це майже подіяло.

— Так, коли ж ми зустрічалися втретє?

— Втретє, а точніше — вперше, ми з вами зустрілися десь годину тому.

— Та ви жартуєте! І я про це забула? — насмішкувато нахиливши голову, перепитала я.

— Ми зіткнулися внизу. Точніше, це ви врізалися в мене й миттєво зникли, залишивши мене заліковувати рани на самоті.

— Рани? Які ще рани? — мені раптом стало ніяково: завдати людині травм і навіть не помітити...

— Моє тіло тепер несе на собі слід вашого. — весело відповів він.

І я зрозуміла, що про рани він пожартував, й трохи розслабилася.

— Ой, як така тендітна жінка, як я, могла завдати вам шкоди? Я ж тільки легенько вас штовхнула.

— Можливо, тіло й не постраждало, хоча це можна сказати напевно лише після ретельного огляду... Але моє его — зазнало нищівного удару.

— Як це? — розгублено перепитала я.

— Все дуже просто. За фахом я звик до певної уваги й захоплення з боку прекрасної статі. А тут — повний ігнор. Та ще й заява, що ти взагалі мене не знаєш. Тож моє его постраждало. І відновити цю втрату може лише чашка кави в твоїй компанії.

— Це спрацьовує?

— Що саме? Таке запрошення? Не знаю, ти мені скажи — спрацювало?

— Ні, — сміючись, похитала я головою.

— А якщо ось так? — і на його обличчі з’явився вираз, як у кота зі Шрека.

Я не витримала, і розсміявшись, погодилась.

Ми попрямували до виходу. Там, як виявилося, Тома чекала юрба фанатів.

— Чорт, як вони дізналися? — розгублено промовив він. — Давай дуже швидко! — І, схопивши мене за руку, потягнув до авто. Лише зачинивши дверцята, видихнув.

— Щось тут не складається...

— В якому сенсі? — здивовано перепитав він.

—То тобі це подобається чи ні? — хитро запитала я.

— У якому сенсі? — знову перепитав він.

— Я про увагу. То все—таки — тобі це подобається чи ні? — хитро поцікавилася я.