Читати книгу - "Ліка, Moon Grey"

Є сфери життя, які визначаються і можна постелити соломку для свого життя. Але є загальний алгоритм, який допомагає зорієнтуватись.
Мозок. Він не любить незакритих історій, бо він тоді не може перейти місток. Через річку.
Людина з незакритими в моменті історіями увесь час сновидить, що вона то під містком, то на містку, то посеред містка і складно подолати навіть пару метрів, хоч це всього кілька кроків, щоб перейти на іншу сторону. Озирнутись і відчути страх. Ні, навіть не страх, а переляк, який враз відкриває обидві створки брами того закутку, де ховається від всього світу власна душа.

Відчуття. Це ті самі емоції, які шукав КВ. Ліка їх має всі і всі вони закриті в Чорній книзі, яку пора вже відкрити.

Старий Нейрон бринів десь там в тонких тілах невидимою тінню. Він зараз був і богом, і всесвітом, і навіть тримав за бороду Космічного Вітра.
Ліка сиділа все ще перед монітором і спостерігала в stellarium, як рухається відлік часу.

Потрібно закінчити історію, щоб відкрилась нова. Така робота мозку- переходити рівні, тільки коли справа закінчена і її потрібно визначити у виборі: покращувати чи забути про ці проби. «Моє це чи не моє».  

Душа обережно виступила вперед і стала малесенькою фігуркою посеред відкритого простору і створок брами аж від «отзвідси» і «до неба». Вона сперлась кволими ніжками на якусь площину якоїсь чакри і розвела руки. КВ війнув і та закрила очі.

Дівчина «зависла» перед сузір’ями і тепер бачила оту браму, той місток, який щойно перейшла. Він округлим своїм пузом, бруківкою, яка була вимощена різнокаліберним краєкутним камінням, закривав горизонт.  Каміння зараз було наче шкіра крокодила, лискуче, зібране, наче тетріс, дбайливо підігнане і щільно-щільно підігнане.

- Дивись яке воно… - Слова Душі якось аж гмикнули з подивом.

- Ага, - Мозок стрельнув відповіддю і старий Нейрон заблимав усима «ліхтариками».

-Це ж скільки їх тут, і всі вони різні, але так підігнані!

- Так, це ж одна історія закінчилась і починається інша. – Озвалась посмішка того самого кота.

-Тільки ж люди тут різні. – Нейрон одкрив палітурку Чорної Книги і провів пальцями по білим літерам, що стелились по кольору.

Душа дихала на повні груди і знання приходили наче спомин давно забутого:

- Це ж краєкутні камені різних людей?

- Авжеж. Це проекції краєкутних «інших» людей. Всі вони грають ролі в житті однієї людини.

-Але ж і вона грає роль в чиїмсь.

- Ну звісно.

Ліка відвела очі від монітору і її погляд ковзнув по його краю. Матовий відблиск ребра-ніші, в якій був екран, аж потягнув до себе. Дівчина провела пальцями по поверхні, спочатку несміливо, а далі з доторканністю так, наче вперше відчула шорсткувату поверхню рамки і хотіла відчути її ось тут, зараз, всю, впечатати в пам’ять шкірного дотику.

Вона відчула поверхню на прохолоду і потягла на себе кришку ноутбуку. Та легко піддалась і тільки геть трішки чинила опір, як і має бути.

«Авжеж, так і має бути». Ліка відсахнулась долоніми від кришки. Вона з подивом повернула до себе долоні так, наче вперше їх побачила.

Відірвись від цього чтива. Зроби це. Зупини світ і всю Землю та зійди в свою мить свого власного життя і відчуй власні долоні.

Розкрий їх і придивись до них. Як би тебе зараз не тягло зробити щось інше- зупини це. Це в твоїй владі. Ось, бачиш.
Ліка провела кінчиками пальців правої руки по чіткому шраму на лівій, якй наче перекладина обірвав стрімку «лінію серця» і «глухим кутом» тепер білів вишкірюючись перед очі Ліки. Пальці гладили шрам і було трохи лоскотно.

Як ти раніше не відчувала свою шкіру? Нервові закінчення не сприймають лоскоту? Так говорять. А ти не вір. Ліка склала долоні і відчула це так, наче перший поцілунок відгукнувся в долонях. Наче споріднену душу в іншому знайшов. Тільки на цей раз це ти сама.

- У тебе все є. – Нейрон прочитав перший рядок.

Ти сама в себе є. Ти сам в себе є. Хто б ти і де б ти не був зараз, ти в себе є. Цілком. Ти маєш себе в своїх руках. Ти зараз всесвіт і увесь всесвіт твій. Він поміщається он в тім краєкутнім камені, що виблискує в бруківці соціального життя і водночас височить в отім світі єдиним поки що монументом безкрайньої стіни.
Ліка облизнула губи автоматично і навіть поспіхом. Наче боялась, що її зараз побачить хтось чужий чи просто інший, чи її коханий.
Зі сторони це було щось дивне. І кожен би зрозумів це по-своєму. А Ліка вже придумала свою історію.

Чого ти боїшся? Візьми відчуй ще раз свої власні губи. Чи вдасться тобі це зробити? Не кожному вдається бути зараз і отут в моменті життя. Не кожен здатен зупинити всесвіт в будь-яку мить і побачити там свій світ. Без всіх.

Ліка вже не боячись хто зна чого придуманого знову відчула прохолодні уста. Вони були наче після поцілунку і враз пропала сухість, шершавість і все підборіддя враз вивільнилось від вікової скутості.

Дівчина видихнула легко і її рот привідкрився. Вона потягнулась пальцями до підборіддя, ковзнула по щічках і відчула ніжну шкіру. Вона пальцями відчувала контур обличчя і думок не було.

- Коли ти запустиш всесвіт соціуму знову, не забувай серед доби зупинятись і відчувати себе. Бо всі інші, вони грають ролі і виконують їх сумлінно в твоїм світі. Вони будуть вриватись і йти геть. Бо ти всима відчуттями відвела їм саме цю роль, яку ти призначила.

Ліка обійняла себе і вперше відчула шкірою саму себе. Вона відчула увесь розмір власних плечей.

Екран блимнув місяцем і той перетнув кордон сузір’я. Світ знову пішов власним часом. Бо Ліка відволіклась на справу. Вона закрила додаток і підійшла до столу, де лежали ескізи.

Більше не думаючи про перепони, які раніше звучали в голові, «треба отак», «роби, щоб продавалось», «колекція-це певний набір і їх поєднує деталь»…. Ліка взяла лінер і просто почала розмахувати в просторі аркуша без усілляких правил малювання та пропорцій і байдуже, що «коти синіми не бувають», в неї був саме синій кіт.