Читати книгу - "Даремно я хотіла вмерти , Karlitia"

Я повільно проводжу пальцями по дерев'яному поручні, на якому вирізьблені різні візерунки та квіти. 

Ненароком поглянувши на них, мій погляд зустрічається з дерев'яними очима диявола. Я різко вдихнула. Здалося, що може дихання почула не тільки я, а й чудовисько. Тільки впродовж наступних двадцяти секунд я зрозуміла, що то не очі, а тюльпани, дерев'яне стебло яких починається від самого початку поручня. Мій погляд привернули інші рослини під моєю долонею, яка так само, як я видихнула - різко схопила поручень. Відчуваючи їх то середнім, то вказівним пальцями та довго не затримуючи себе на візерунках, я повільно рушила далі - вгору.

Повільно минаючи ногами кожну сходинку, я дісталася до темно-зелених дверей, які від світла сонця, яке надходило через величезні вікна, виглядали як нові. Хоча приміщення, в якому було чимало таких входів та виходів було не новозбудованим.

Не поспішаючи, я торкнулась ручки дверей одного з кімнат закладу, а невдовзі охопила її всією долонею. Мені повідомили завчасно прийти до цього кабінету. За сорок хвилин до мого виступу, який відбудеться ззовні цієї будівлі.

Потягнувши двері на себе, я зустрілася поглядами з усіма людьми, які були присутні у премалому кабінеті.

— Доброго дня, — ледь чутно промовила я. Мої очі одразу перемістилися на синтезатор, який був тісно притуплений до стінки, адже місця справді не вистачало. Окрім інструменту у приміщені, яке було більш схоже на комірку, помістився великий стіл та сім стільців, два з яких вільні. На одному зайняла місце директор музичної школи. На другому я побачила вчительку з вокалу. На третьому була моя викладачка з фортепіано, яка завжди рада мене бачити, але цього разу, щось було інакше. На інших двох стільцях сиділи дві жінки, з якими я не знайома.

Я увійшла повністю в кабінет. Вчителька з фортепіано підійшла до мене, оглядаючи мене з ніг до голови.

—Сідай швиденько, — промовила вона до мене, дивлячись на інструмент і натякаючи на те, щоб я почала грати тей твір, який гратиму на концерті. — повтори та будемо виходити. — додала невдовзі вчителька. Я мовчки кивнула. Та не встигла я сісти за інструмент, як до мене звернулася вчителька з вокалу, яка є також керівником вокального ансамблю.

Окрім номеру, де я маю демонструвати музичний твір поодинці, сьогодні я ще маю виступити з ансамблем.

— Ми співатимемо двадцять четверті. — промовила вона, показуючи мені сценарій концерту. Й справді, ми з дівчатами - ансамбелістками виступатимемо за цим номером.

  Чому ж зараз із них усіх одна я присутня?

Вчителька довго не затримувала мене. Я, мотнувши головою, що все зрозуміла, сіла за фортепіано. Стілець був старим. У деяких місцях ховалися цвяхи. За один із них я зачепилася, навіть не знайшовши його після цього очима. Я просто відчула. Але ніхто з присутніх нічого не помітив.

Все ж таки я поглянула вниз.

Вчора ввечері я довго обирала, що вдягнути сьогодні на концерт, в якому беру участь.

 Довга сукня, нижче колін. Колір крові. На рукавах чарівне темно-червоне мереживо. Мені завжди подобались темні відтінки, тому ця сукня була моєю улюбленою.

Але зараз в одному місці на ній розійшлися нитки...

Придивившись, зрозуміла, що то вже є діркою, але невеликою та непомітною.

Разом з розірванню тканиною, щось обірвалось у моєму серці...

Довго розглядати я далі не стала. Занадто довго стояла непорушно, забувши, що на мене дивиться вчителька з фортепіано в очікуванні моєї гри. Я відчувала її погляд. Мов злий, але точних ознак немає. Раніше в мене навіть на думці не було, що вона дивитиметься на мене так, що складно буде зрозуміти її очі. Такою викладачка ніколи не була.

Можливо, мені здається.

Невдовзі я поклала руки на клавіші, а що було далі я не пам'ятаю. Не пам'ятаю мелодію, яку грала, готуючись до концерту. Не пам'ятаю, чи переживала. Чи підтримував хтось.

Хіба таке може бути?

Може.

Зараз я бачу темряву. Світло обірвалося, як поклала долоні на інструмент. Чому?

Серед темної ночі видніються хмари.

Я знову живу далі.

Я біжу по коридорах закладу, ззовні якого відбудеться концерт.

     Я одна.

     Я на подвір’Ї. Знаходжу потрібне місце.

У величезній купі людей очима знаходжу знайомі обличчя – вчителів музичної школи. Вони та й інші люди оточили певну територію утворивши коло. Всередині нього співає група дівчат і разом ще й танцюють.

Не придивляючись хто вони, швидко наближаюся до відомих мені людей. Вони, тепер і я стоїмо у перших рядах.

Викладачі, бачачи мене, ще більше спохмурніли, ніж були в той час, коли тривала підготовка до концерту.

—Де ти вешталась!? – майже криком запитала мене директор музичної школи та, торкнувшись долонею моєї спини, а саме у місце ближче до плеча, штовхнула мене на сцену, де зараз відбувся чийсь показ талантів.

Я підіймаю голову. Мої очі одразу розуміють, чий саме триває зараз виступ… Ансамбль, в якому я беру участь… Ось чому вчителі такі розлючені. Я запізнилася на власний виступ!

Де ж я блукала до цього? Чому заблукала, загубивши вчителів та знайомих, яких здається, і зовсім не було.

 Я не знаю, я не пам’ятаю.

Я дивлюсь на знайомі обличчя дівчат-ансамблісток. Вони виконують незнайому мені пісню, яку ми навіть не репетирували разом із керівником колективу.

Окрім співу, дівчата ще й танцюють, виконуючи повільно різні рухи та кружляючи навколо мікрофонів. Про те, що на нашому виступі ми маємо під час співу підтанцьовувати, навіть і мови не йшло. Що відбувається? Чому мене сюди штовхнули?

Я стою непорушно, поки на мені сконцентрувалися десятки очей. Не контролюючи себе, я опускаю голову донизу. Очі одразу звернули увагу на моє вбрання. Я вже не в своїй темній, довгенькій сукні. Я у червоній спідниці, за довжиною вище колін, яка за кольором настільки яскрава, що здається помаранчевою. А верхній одяг у мене білий. Біла сорочка. Що відбулося? Де мій минулий одяг?