Читати книгу - "Даремно я хотіла вмерти , Karlitia"

Вона бігла не від когось - від себе.

Кожен крок - як спроба стерти сказане.

Слова лунали в голові, знову й знову, як вирок.

Вона ж не хотіла вбивати.  Просто захищалася. Від кого? Й сама не знала.

Просто сказала те, чого не мала.

Але іноді вистачить лише одного речення чи слова, аби зламати людину.

Або вбити.

Її несли ноги, та душа залишилася там - де вдосталь вбивст і крові.

І, можливо, саме там вона втратила себе.

Вона - вбивця.

Віріка стала чути тишу... (закінчила життя самогубством)

***

Я йду поруч зі своїм дядьком. З нами йде взагалі не знайомий мені чоловік, хоч він і представився найкращим другом моєї рідної людини.

Я намагаюсь не думати про те, як виступила на концерті, але я ледь стримую сльози.

Ми підходимо до якоїсь цеглевої величезної стіну. Здається, у висоту ця стіна, як багатоповерховий будинок. Не зрозуміло, що вона приховує. Чи готує. Не мою ж смерть, вірно? Перелізти та обійти її ніяк не можливо. Вона тяглася без кінця - високо в небо і далеко вбік.

Ми підходимо до стіни ближче, а саме до дверей, як здаються крихітними через розміри стінки.

Зачинено.

Я не розумію, чому нам треба потрапити туди, за стінку.

Мій дядько дістає з кишені зв'язку ключів, яка містить в собі їх понад двадцять. Один ключ - не підходить. Другий - теж. Він метушився, шукаючи той єдиний, поки час спливав.

— Швидше! — злим голосом промовив друг мого дядька, що було дивним. Я опустила погляд донизу і отетеріла від побаченого...

       Друг моєї близької людини погрожує моєму дядькові.

            Ножем.

Не встигла я зреагувати, як мій дядько все ж таки відчинив двері. Спочатку він, а потім я зайшли у приміщення. Хоча приміщенням це важко було назвати. Чотири велетенські стіни. Місця було вдосталь. Від стінки до стінки було метрів двадцять. Подивившись угору, я помітила, що немає стелі.

Мене розглядали похмуре небо й сірі хмари.

Наступної миті двері клацнули - їх хто зачинив. Я одразу зрозуміла хто, адже із нас трьох в це місце ввійшли тільки я та моя рідна людина.

Виходу немає. Придивившись до стін, що тягнулися вгору, я помітила на них драбини.

Багато драбин. Десятки. Сотні. Всі вони ведуть догори.

Стіни рясніли драбинами, які губились у висоті.

Здавалося, кожна з них вела у свою власну нескінченність.

І кожна з них не здавалася надійною.

Не встигла я податися до них,  як з'явилися люди - напевно, вони були тут увесь час.

Група людей. Чоловіки. Не рахуючи, я відчувала, що їх близько двадцяти.

Кожен з пістолетом.

***

Фрідас одразу впізнав цих людей.

Люди Відора Тевора, від яких ховався всі п'ять років разом з Аллією, від для смерті його брата - Далора Чезер. Він знав, що саме Відор Тевор вбив його, проте почав сумніватися, бо поліція детально описувала смерть брата в автокатастрофі, час від часу показуючи докази.

Фрідас зрозумів, що його найкращий товариш - Лар був і товаришем Відора. Ось вона - пастка, яку Лар готував п'ять років. Не раптово вони познайомились на похоронах Далора.

Зараз Фрідас дивився в очі своєї смерті.

Він сподівається зберегти життя Події, яку виховував і любив, як свою доньку.

— Лізь, — сказав швидко та впевнено Фрідас Події, помітивши драбини, які прямували вверх та, легенько підштовхнувши до них дівчину.

Аллія подалася в ту сторону. Чоловіки стояли непорушно. Невдовзі вона почала лізти нагору. 

Аллія підіймалася, мов приречена. Фрідас бачив: крок за кроком вона наближалася до фінішу, якого ще навіть не було видно. А між нею і кінцем - ще більше ніж півтисячі сходинок.

Безжальних. Безмовних.

Чомусь люди з пістолетами досі залишалися спокійними.

— Думаш врятується? — почувся чоловічий голос. Його власник вийшов із-за спин озброєних людей. Відор. Тевор. Він підійшов майже впритул до Фрідаса, — Ти головне сподівайся, — посміхнувся Відор, здавалося, сам собі.

— Чого ти хочеш? — запитав у Відора Фрідас насторожено та спокійно, хоча серце вже підказувало: це кінець.

— Органи твого брятця виявились дешевими, знаєш? — продовжував сміятися Відор.

— Він все ж таки через тебе помер? — запитав спокійно Фрідас, але було помітно, що його голос місцями тремтить.