Читати книгу - "Завіса ілюзій, Анолі Айзенхарт"

Кажуть, кожна історія кохання унікальна. Наша з Максимом, мабуть, не виняток, хоча я ніколи не думала про неї як про щось надзвичайне, гідне романів чи фільмів. Просто наше життя, тихе, розмірене, як спокійна річка, що несе свої води знайомим руслом, оминаючи гострі камені та уникаючи бурхливих порогів.

Ми зустрілися досить банально – на дні народження спільного знайомого, Сергія, ще в університетські часи. Була галаслива компанія, грала якась популярна на той час музика, а я, як завжди, почувалася трохи ніяково серед малознайомих людей. Я тоді більше мовчала, розглядала присутніх, намагаючись вгадати, хто чим живе, хто з ким дружить, і потай мріяла, щоб вечір швидше закінчився.

Він підійшов сам, пам'ятаю, на ньому була проста синя сорочка, і він тримав у руці склянку з соком. Запитав щось нейтральне про музику, що грала, здається, це був якийсь старий джаз, який Сергій любив ставити, і розмова якось сама собою зав'язалася. Пам'ятаю, мене тоді вразила його спокійна впевненість, те, як він тримався, як легко знаходив слова, ніби жонглював ними, в той час як я ретельно добирала кожне, боячись сказати щось недоречне. Для мене, вічно невпевненої у собі, схильної по десять разів прокручувати в голові кожну фразу, перш ніж її вимовити, це було як ковток свіжого повітря.

Слово за слово, і якось непомітно стало зрозуміло, що нам добре разом. Він не засипав мене квітами щодня – Максим взагалі не прихильник таких "театральних" жестів, як він каже, вважаючи їх дещо штучними, – і не співав серенад під вікном. Але в його присутності було щось… надійне. Відчуття, ніби ти нарешті вдома, де тебе розуміють без зайвих слів, де можна просто бути собою. Хоча, зізнатися, з цим "бути собою" у мене завжди були певні труднощі. Мені завжди здавалося, що "я справжня" – це хтось недостатньо цікавий, недостатньо яскравий.

Подруги, звісно, вважають, що мені пощастило. "Такий чоловік!" – каже Оленка, округлюючи очі і трохи притишуючи голос, коли я розповідаю, що Максим знову отримав підвищення або блискуче провів якусь важливу презентацію, після якої йому аплодували стоячи навіть конкуренти. "Ти за ним як за кам'яною стіною, – додає Іра, і в її голосі чується ледь вловима нотка… чи то суму, чи то заздрості, бо її власний шлюб тріщить по швах, і вона часто скаржиться на свого вітряного чоловіка, який то зникає на кілька днів, то витрачає останні гроші на якісь дурниці. – Цінуй, Аню, цінуй. Не всім так щастить".

І я погоджуюся. Максим справді багато чого досяг: цікава робота, яка йому подобається, повага колег, стабільний дохід, що дозволяє нам не думати про завтрашній день з тривогою, планувати відпустку, навіть відкладати трохи "на чорний день". Він розумний, начитаний, у нього аналітичний склад розуму, він вміє бачити суть речей там, де я бачу лише хаос дрібних деталей.

Іноді, коли він починає говорити про складні речі – політику, економіку, нові технології, – я гублюся. Не завжди можу підтримати розмову на такому ж рівні, мої знання тут поверхові, більше схожі на заголовки з новин, які я встигла пробігти очима вранці. Тоді я просто слухаю, киваю, намагаюся вловити суть, щоб потім, можливо, почитати про це більше, аби не виглядати зовсім вже невігласкою поруч з ним.

Він, помітивши мої зусилля і, мабуть, розгубленість, зазвичай переводить тему на щось простіше або просто обіймає мене й каже: "Головне, що ми разом, правда, кошеня? А решта – це просто інформаційний шум, не забивай собі цим голову". І я вдячна йому за це розуміння, за те, що він не змушує мене відчувати себе незручно, не влаштовує мені "іспитів" на ерудицію. Адже справді, не обов'язково ж розбиратися у всьому на світі, щоб бути щасливою поруч з коханою людиною. Хоча, зізнатися, іноді мені буває трохи соромно за свою необізнаність, і я обіцяю собі обов'язково почати більше читати, розвиватися, щоб відповідати йому, щоб бути йому цікавою співрозмовницею не лише на побутові теми.

Він турботливий, по-своєму. Може, не завжди так, як показують у фільмах, де герої щохвилини шепочуть ніжні слова і влаштовують романтичні сюрпризи, але його турбота проявляється в діях, у конкретних вчинках, які, мабуть, і є справжнім показником любові.

Пам'ятаю, минулої зими я сильно застудилася, з високою температурою, ледь могла встати з ліжка. Відчувала себе такою безпорадною і жалюгідною, ніс не дихав, голова розколювалася. Максим сам ходив в аптеку, стояв у черзі, приніс цілий пакет ліків, розібрався з інструкціями, бо я в такому стані точно б щось наплутала. Варив мені чай з малиною, хоча сам малину не дуже любить, казав, що вона надто кисла, і навіть намагався зварити курячий бульйон, про який я десь читала, що він корисний при застуді. Бульйон, правда, вийшов не дуже, трохи пересолений і без моркви, бо він забув її купити, але сам факт! Його незграбні спроби піклуватися зворушували мене до сліз.

Правда, трохи бурчав, що я легко одяглася напередодні, не послухала його, коли він казав одягти тепліший шарф і шапку. "Ну от, тепер лежиш, – казав він, міряючи мені температуру старим ртутним градусником, бо електронному він не довіряв. – А я ж попереджав. Треба ж думати головою, Аню, ти ж не маленька дівчинка, щоб бігати без шапки в мороз". Але в цьому бурчанні не було злості, скоріше, таке собі чоловіче хвилювання, незграбна спроба сказати "я за тебе переживаю". Принаймні, мені так здавалося. І я слухняно ковтала гіркі ліки, обіцяючи собі надалі бути більш обачною і слухатися його порад, адже він справді бажає мені добра.

Або коли в мене на роботі був складний період, здавали квартальний звіт, і я засиджувалася допізна, поверталася додому виснажена, з червоними очима, ледь тримаючись на ногах. Цифри плуталися в голові, здавалося, що ця робота ніколи не закінчиться. Він вечорами терпляче вислуховував мої скарги на начальство, яке вимагало неможливого, на колег, які не завжди вчасно подавали свої дані, на нескінченні цифри, які не сходилися. Хоча, мабуть, і сам втомлювався після свого насиченого дня – у нього ж відповідальність значно більша, ніж у мене, простої офісної працівниці, чия робота, будемо відверті, не така вже й важлива у масштабах всесвіту.