Читати книгу - "Сфера води, Mr Simon"

На щастя, світів існує безліч. Більшість людей і не підозрюють про це. Але мені пощастило подорожувати одним із таких дивовижних світів, і не тільки ним. Тож я вирішив записати й поділитися з вами всіма тими пригодами, які сталися зі мною.

Я – Королівський Бібліотекар. Одного чудового вечора я сидів у королівській бібліотеці імені Мьоніна й спостерігав за мільйонами невиданих книг. Правильніше було б сказати – ненаписаних. Легендарний король свого часу казав, що в його бібліотеці переважно зберігаються ті книги, які колись були задумані, які ви починали писати і кидали, про які мріяли або бачили уві сні, але так і не взялися за перо, щоб втілити свою мрію в реальність. І тут я зрозумів: не хочу, щоб мої спогади спіткала така сама доля.

Адже до нашої бібліотеки не стоять черги відвідувачів, до нас не записуються заздалегідь, не реєструють нові акаунти... Власне, у нас навіть немає комп'ютерів – і не потрібно. Все доволі архаїчно та скромно: кілька столів із темно-зеленими абажурами, щоб світло осявало лише сторінки, не ріжучи очі. Стільниці вкриті сукном, а полки з книгами простягаються кудись далеко, вглиб темряви. Темрява, що поступово розсіюється, коли ви просуваєтеся вперед, відкриваючи все нові й нові полиці.

Це нескінченна людська фантазія. Нескінченні знання – технічні, енциклопедичні. Хоча, з енциклопедіями в нас є одна проблема: знання швидко старіють, принаймні на нашій планеті. Але люди прагнуть упорядковувати інформацію та давати їй визначення, тому ця частина книг постійно поповнюється.

Здається, настав час розповісти трохи про себе. А точніше, це ви, мабуть, чекаєте, що я вам розкажу: як жив у вашому світі, можливо, був вашим сусідом, а може навіть близьким другом чи сусідом. Але, на жаль, все набагато складніше. Дати чітку відповідь на питання "хто я та звідки" в цьому світі — досить непросте завдання. Чому так сталося, ви зрозумієте, коли прочитаєте мою історію.

Існують питання, на які я сам не зміг знайти відповіді: хто я, ким були мої батьки, і де саме я жив? Пам’ятаю лише фрагменти. Одне відчуття залишилося чітким: моя сильна прив’язаність до дому. У досить юному віці я був змушений покинути його, оскільки після університету мене направили в якесь село. Моя найбільша мрія полягала в тому, щоб вирватися звідти й повернутися додому. Це, мабуть, найважливіше, що вам варто знати про мене — це почуття, яке завжди жило в мені, прив'язаність до дому.

Хоча в юності я ніколи не був затятим домосідом, повертатися додому завжди було неймовірно приємно й хвилююче. Кожна подорож мала закінчуватися тим, що я приходжу до своєї квартири й ділюся розповідями про свої пригоди. Та одного разу сталося так, що розповідати стало нікому. А згодом не стало й самого дому. Хоча ні, якщо бути точним, той шматок бетону, який люди звикли називати домом, досі існує. Але я вже не можу називати його своїм місцем проживання.

Світ, в який я потрапив і де почав будувати свою нову кар'єру (хоч це й звучить доволі смішно), не має назви. Точніше, його мешканці навіть не здогадуються, що існують космос і Всесвіт. У момент, коли я туди прибув, люди твердо вірили, що їхнє сонце обертається навколо їхньої землі, яка, звісно ж, пласка. Уявіть собі світ до Епохи Великих Географічних Відкриттів. Ось на такому рівні й перебували їхні технології та знання.

Проте, є одне цікаве відхилення. І хоч як це смішно звучить, у цьому світі є магія. Я ніколи не підозрював у собі жодних здібностей до подібних метафізичних дій, але, як виявилося, мій розум і тіло значно краще пристосовані до таких занять, ніж у більшості місцевих жителів. Але про все по порядку.

Одного разу я йшов по вулиці, уже стемніло. Був кінець лютого, у повітрі відчувалася крихка прохолода, хоч почали просочуватися й перші натяки весни. Незважаючи на це, настрій у мене був паршивий. "Треба менше читати новини," подумав я. У цей момент подув порив вітру й закидав мені пісок в очі. Час від часу я ношу окуляри, не постійно, лише інколи, коли мої очі потребують відпочинку.

Я зняв окуляри, щоб протерти очі від піску, і...

Стояв, примруживши повіки, не розуміючи, що відбувається. Окуляри стискав у лівій руці. У тому місті, де я жив, мій район називається Піски, й піщані бурі не були рідкістю. Але тепер пісок був усюди, ніби я опинився на пляжі десь в Африці. Позаду мене тяглася пустеля, звідки вітер приносив ці тони піску, а попереду – море, покрите молочною імлою.

Перше, що я зробив, – на автоматі поплескав себе по кишенях. Завжди так роблю, щоб переконатися, що нічого не випало або не зникло. У зимовій куртці безліч кишень, але використовую я, як правило, дві, плюс внутрішню для гаманця з картками та смартфона. Ключі, сигарети й усе інше було на місці, навіть медична маска, без якої зараз не пускають до магазину. Я дзенькнув зв’язкою ключів, що лежали в шкіряному чохлі, і озирнувся. Справді, якась пустеля. Наскільки велика — не зрозуміло, найближчий бархан, який підступив майже до самого моря, перекривав увесь огляд.

З іншого боку від мене знаходилося море або, можливо, озеро. У білій імлі важко було розібратися, але хвилі виглядали справжніми, морськими. Я зробив кілька кроків і занурив пальці у воду. Спробував її на смак. Солонувата. Легкий запах йоду розвіяв сумніви — переді мною море. А може, океан?