Читати книгу - "Сфера води, Mr Simon"

— Вона має на увазі магію, — пояснив Даневір, але його погляд говорив: «Ти й сам знаєш».

Ми рушили. Наїріс пливла попереду, розсікаючи воду, немов ножем масло. А я думав: як довго можна бути невдахою зі стилем, перш ніж стиль перестане це компенсувати?

Але поки що океан мовчав. І це було найкращою музикою.

— Підводне місто? — я витріщився на Наїріс, ніби вона запропонувала мені стати медоносом. — Це типу, з русалками-барменами, крабами-охоронцями та кораловими торговими центрами?

Даневір, завжди готовий до абсурду, вже зв’язував своє лахміття навколо талії, немов готувався до підводного пікніка:
— Якщо там є підводна бібліотека, я залишусь жити. Уявіть — книги, які не розмокають.

Наїріс скривила губи, немов ми були двома котячими відео, які їй показували проти волі:
— Це місто старіше за ваші сухопутні королівства. Там навчають тих, хто готовий слухати шепіт хвиль. Але якщо ви боягузи...

— Боягузи?! — я підійшов до краю плоту, де вода вже почала виблискувати дивним блакитним світлом. — Я колись виграв у смерті в шахи, використовуючи її власні кістки!

— Він бреше, — Даневір обперся об весло, що слугувало нам рулем — Але його історії такі цікаві, що навіть океан може повірити.

Русалка простягла руки, і раптом наш пліт заходив ходором. Деревина тріщала, наче згадуючи своє минуле життя як гордий дуб.

— Ваш човен — це сміття. Але ваша магія... — Вона глянула на мою кишеню, де лежала перлина. — ...це квиток. Вирішіть — зараз або ніколи.

Даневір вже стрибнув у воду.
— Якщо помремо — хоча б не доведеться платити за оренду плоту!

Я глянув на перлину, яку на мит дістав з кишені. Вона грала мою мелодію, але тепер змішану з шелестом водоростей. Наче океан переробляв мій дез-метал у джаз.

— Чорт забирай, — прошепотів я і стрибнув слідом.

Вода обійняла мене, але... я не потонув. Перлина в кишені випустила мільйон бульбашок, що обвили тіло, мов кокон зі світла. Я дихав. Ні, не водою — музикою. Кожен вдих був акордом, кожен видих — соло на саксофоні.

— Оце так! — крикнув я, і мій голос розійшовся хвилями, немов ехолот.

Наїріс відпустила нас і тепер пливла попереду, її хвіст малював у воді спіралі, схожі на нотні стани. Даневір, завжди елегантний, ковзав за нею, ніби підводний балетмейстер.

— Ти бачиш це?! — він показав углиб.

Там, у синій безодні, вирисувалось місто. Не з коралів чи перлин — з уламків кораблів. Стіни з мачт, покриті ракушками, вікна з кришталевих медуз, площі, де русалки-торговки продавали пісні, запечатані у бульбашках.

— Ласкаво просимо до Акваріона, — голос Наїріс звучав прямо в голові. — Місто, де навчаються ті, хто не вміє плавати.

— Гей, я чудово плаваю! — заперечив я, але мій рух нагадував штовханину п’яного моржа.

Вона взяла нас за руки. Її дотик був холодним, але всередині нього пульсувало тепло, схоже на ритм прибою.

— Тепер дихайте. І слухайте. Ваші серця — це тепер барабани. Океан — диригент.

Ми пірнули глибше. Тиск збільшувався, але перлина з моїм гроулінгом перетворювала його на мелодію — важку, глибинну, ніби бас-гітара, що грає в утробі кита.

— Саймоне! — Даневір показав на щось попереду.

Гігантські ворота. Викурені з чорного коралу, вони висіли в воді, немов портал у інший вимір. На них висіли замки — мільйони замків, кожен у формі серця.

— Це... — Наїріс зупинилась. — Тут починається ваша наука. Кожен замок — це обіцянка. Обіцянка не забути, хто ви є, коли океан почне змінювати вас.

— А якщо ми вже не пам’ятаємо, хто ми? — запитав я, відчуваючи, як музика в мені змішується з шумом глибин.

Вона усміхнулась, і цього разу її усмішка була теплою та привітною:
— Тоді ви будете тими, ким захочете.

Ми пройшли крізь ворота. За ними — безодня, що мерехтіла світлом, як нічне місто, перевернуте догори дригом.

— Думаю, це буде найдивніша частина пригод, — проворкотів Даневір, але його очі сяяли, як у хлопчини, що вперше бачить феєрверк.

А я... я чув. Океан справді шепотів. Він говорив мовою рифів, тріщин, загублених кораблів. І десь глибоко всередині моя музика відповіла йому. Не ревом, а співом.

Наїріс зникла. Або стала водою. Або залишила нас самотніми серед магії, яку ми мали опанувати.

— Що робимо тепер? — запитав я, але відповіддю був лише сміх Даневіра, що перетворився на зграю бульбашок.

І зрозумів: це не кінець. Це перший акорд.

P.S. А повітря яке ми вдихали стало солоним, але ми звикли.

Кінець