Читати книгу - "Після зради, Верона Дарк"

Я завжди думала, що щастя — це коли вранці пахне кавою, а за столом сидить коханий чоловік, який дивиться на тебе не як на частину інтер’єру, а як на серце свого світу. Та щось пішло не так. А може, так і було з самого початку, просто я не хотіла бачити.

— Ти зробила мені тости? — голос Станіслава пробудив мене з думок.

— Звісно, — відповіла я м’яко, викладаючи на тарілку теплі хрусткі скибки з авокадо та яйцем пашот.

Він розгорнув газету — так, досі читає паперову пресу, хоча ми живемо в епоху цифрових рішень. Я встигла приготувати каву для нас обох, але він навіть не підняв очей, коли я поставила філіжанку перед ним.

— Стасе, я хотіла з тобою поговорити, — нарешті сказала я, сівши навпроти.

— А що сталося?

— Я подумала… Можливо, я б могла повернутися до дизайну? Я ж стільки вчилася, і…

— Ми ж говорили про це, Ніко, — перебив він, не відриваючи погляду від газетної шпальти. — У мене достатньо роботи. Ти маєш час, щоб займатися домом. Усе під контролем.

— Але ж мені цього мало… Я хочу створювати, оформлювати простір, брати участь у проєктах. У мене є ідеї, натхнення.

— Натхнення? — посміхнувся він і нарешті подивився на мене. — А хто вечерю готуватиме, якщо ти раптом надумаєшся «створювати»?

Його голос був м’яким, навіть з нотками гумору, але я вловила знайомий підтекст — «не вигадуй». Як завжди. Я втратила рахунок, скільки разів ми це обговорювали.

— Я не просто домогосподарка, Стасе… Я жива. Я — людина. І хочу бути кимось, окрім того, хто готує тости.

Настала тиша. Він відсунув тарілку, не доївши. Кинув погляд на годинник.

— Мені треба на роботу. Ми ще поговоримо про це, добре?

— Ти ж знаєш, що ні.

Він не відповів. Просто взяв портфель, поцілував мене в щоку автоматичним рухом і вийшов, залишивши після себе аромат його улюбленого одеколону й гіркий присмак невисловленого.

Я сиділа, дивлячись на свою чашку кави, яка вже встигла охолонути. І відчула себе так само — охололою.