Читати книгу - "Після зради, Верона Дарк"

Я завжди вміла мовчати. Навчилася ще в дитинстві, коли мама з татом сварилися, а я ховала голову під подушку, вдаючи, що не чую. Зараз я роблю те саме — тільки подушкою стало мовчання, а кімната заповнена не криками, а тишею. Пронизливою, глухою, як у порожній квартирі після сварки.

Коли ми одружилися, мені було двадцять. Я була закоханою по вуха — у його посмішку, впевненість, цілеспрямованість. Він здавався мені сильним і захисним. А ще тоді він не був таким... далеким.

З роками я почала губити себе в тіні його рішень, в його комфорті, в його планах. Спочатку здавалося — це нормально. Хтось повинен тримати дім. Потім — що це тимчасово. Але минуло п’ять років, а я досі у чотирьох стінах, мов у коробці без отворів для повітря.

А ще... є те, про що я боюсь думати. Про що навіть собі не кажу вголос.

Я дуже хочу дитину.

Давно.

Пам’ятаю, як тримала на руках племінника й відчула, як у мене зсередини стискається серце — від ніжності, тепла й болю водночас. Пам’ятаю, як натякала Стасу, як обережно заводила розмову про майбутнє.

— Нам ще рано, — казав він, гладячи мене по волоссю так, ніби я дитина, яка забагато хоче. — Ти ж іще зовсім мала.

Мені двадцять п’ять. Я вийшла заміж, коли була студенткою. Чекала, вірила. А потім стало ще гірше — я почала підозрювати, що це не лише справа в "рано".

Може, він не хоче дитину взагалі? Може, я ніколи не стану мамою?

Я мовчала, коли зробила перше обстеження сама. Результати були в нормі. Ніхто не казав прямо, що проблема в мені. Але й не в ньому. Просто... не виходить.

Я думала, що дитина зблизить нас. Подарує нам щось справжнє, глибоке. Ми будемо командою, родиною. Але щоразу, коли я тільки починала про це говорити, він уникав розмови, жартував, переводив тему.

Мовляв, ще встигнемо.

А я не можу вже чекати. Чекати любові. Чекати на дозвіл дихати. Чекати на життя.

І що страшніше — я не знаю, чи він ще той самий чоловік, за якого я вийшла заміж… Чи, може, я стала іншою жінкою, якій вже не досить бути “просто дружиною”.