Читати книгу - "Ґудзик-2. Десять років по тому"
- Жанр: 💙 Сучасна проза
- Автор: Ірен Віталіївна Роздобудько
- 541
- 0
- 26.04.22
Колись він втратив все: кохану людину, смак до життя, сенс працювати в країні, що поволі котиться в прірву…
Але життя не зупинилося. Улюблені герої знову зібралися разом: Денис, Ліка, Єлизавета Тенецька.
Десять років по тому…
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ірен Роздобудько
Ґудзик-2
Десять років по тому
Частина I
Дислексія
Берлінгтон, весна, 2013
Я говорив по телефону, затуляючи слухавку рукою від звуків музики, що лунали з дверей готелю, і спостерігав, як вона витягає з сумки сигарети, клацає запальничкою.
— Як там Берлінгтон? — запитала Марина.
Я не дуже люблю відповідати на прямі запитання, і вона це чудово знає, але тут не втрималась.
А як відповісти на це «як там Берлінгтон?».
Берлінгтон, як Берлінгтон. Увесь пропах бузком.
Таке собі тихе містечко в штаті Вермонт у сорока хвилинах лету від Нью-Йорка. Настільки тихе, що поїсти немає де. Кав’ярні так замасковані, що годі вирахувати, чи це житлове приміщення чи ресторанчик. Все потопає в зелені.
Довелося вечеряти в готелі, попросивши винести столика у внутрішній дворик.
Мешканців у готелі було небагато і ми сиділи в чудовому, заплетеному виноградом і засадженому бузком садку самі.
Поки я говорив (довелося дати деяку довідку про місто, мовляв, мешкає тут трохи більше тридцяти восьми тисяч людей у п’ятнадцяти тисячах садиб, а за даними початку нового сторіччя, середній вік жителів цього затишного куточка становить двадцять дев’ять років), вона замовила по склянці віскі (без льоду) і швидко (надто швидко, чорт забирай!) зробила ковток.
Я сказав у слухавку, що розмову про повернення вести зарано, адже фестиваль ще триває, вчора ми показали свою стрічку і післязавтра чекаємо на результат. Запитав, як там Данило, побажав «доброго ранку», й вислухавши «добраніч», відключився.
— Ти знову палиш? — запитав її.
— Нервуюся, — сказала вона. — Давно такого не відчувала.
Вона знову піднесла склянку до вуст, але помітивши мій погляд, з винуватим виглядом потяглася до мене, аби цокнутись.
Я взяв свою:
— За удачу!
— Ох, не знаю… — зітхнула юна.
— Не вірю! — озвучив я сакраментальну фразу Станіславського. — Ти завжди знала, що робиш.
— Це було давно. Я була інша, — відказала вона.
— Ми всі були інші, — підхопив я. — Ти, я, Дезмонд…
— Так, — зітхнула вона. — Але по-моєму єдиний, хто не змінився — це саме Дезмонд.
— Американці взагалі мало міняються коли йдеться про справи, в яких вони беруть безпосередню участь, — посміхнувся я. — У них це в крові: гарна посмішка і «ноу проблем». Але у даному випадку ти не маєш рації: за останні п’ять років Дезмонд двічі розлучався.
— Тільки двічі? — посміхнулася вона і знов узялася за келих: — Тоді — за Дезмонда! Нехай буде здоровий! Принаймні, якби не він, ми б тут не сиділи…
Я кивнув. Так воно і є.
Але це було не зовсім правдою.
Звісно, я зміг витягнути її сюди лише завдяки Дезмонду.
Дезмонду Уїтенбергу, моєму давньому приятелю і партнеру по роботі. Звісно, він дав нам цю можливість.
Насправді приводом для цього стала вона сама. І це я намагався довести їй і в Києві, і тут, у Штатах, дивуючись невпевненості, яка оселилася в ній, здається, на віки вічні. І це слід було зламати.
Однак поки що у мене нічого не виходило.
Повторюватися ж до безкінечності я більше не міг, адже одразу наштовхувався на крижаний погляд і фізично відчував, як в ній зі скреготом зачиняється залізна брама, щойно мова заходить про її заслуги.
Така сама залізна брама затуляла її обличчя, коли ми торкалися і другої мети цієї подорожі. Але тут я не сперечався, адже і сам впадав у ступор невизначеності та непевності в тому, чи буде її досягнуто. Все залежатиме від здійснення першої. Адже не можна виказувати продюсеру, що вся його праця з нами зводиться зрештою до зовсім іншої мети — до поїздки сюди, в Америку. До вільного часу, який прагнемо використати у власних інтересах.
Внутрішній дворик готелю сповнився бузковими сутінками і офіціант люб’язно запалив перед нами дві маленькі свічки.
Ми мовчали. Все було переговорене, узгоджене.
Кілька днів перепочинку в цьому затишному куточку видавалися мені тишею перед грозою, прихистком від метушні, котра чекала на нас найближчими днями.
— Що Марина? — запитала вона, вказуючи очима на мобільний телефон, котрий я поклав поруч із тарілкою.
Я посміхнувся: відколи їй стали незручними мовчазні паузи у розмові?
Стенув плечима:
— Питала, як там Берлінгтон…
Вона кивнула і сказала:
— Берлінгтон, як Берлінгтон… Гарно пахне бузком.
— Я так і сказав.
— Найкраще визначення, — додала вона. — Я впізнаю міста за запахом. Мов собака…
Вона без усякого цокання відпила віскі і скоса зиркнула на мене:
— Якого дідька? Слухай, ще один такий погляд — і я звідси зникну!
— Ти це можеш… — сказав я. — Пробач!
— Останній раз! — сказала вона. — Затям.
Я затямив.
Я міг все, що завгодно, але тільки не це — суперечити Єлизаветі Тенецькій. Це «мінне поле» мені доводилось опановувати щохвилини. Але воно було того варте.
Післязавтра ми мусили бути на церемонії визначення переможців на кінофестивалі Трайбека в Нью-Йорку.
І «місіс Тенецька» не мала зникнути раніше, ніж отримає свою відзнаку.
Я в це свято вірив.
У це вірив Дезмонд.
І тому я мав бути чемним.
Я зітхнув і… замовив ще дві порції віскі «Signet» — цього разу, як годиться, по-шотландськи: з карафою холодної води.
ДЕНИС
2012
Я знайшов її в елітному реабілітаційному санаторії під Ригою.
Кинувся не одразу. Ще довго перетравлював отриману інформацію від того клятого американця, котрий несподівано встромився в наше життя.
Намагався примиритися з нею, усвідомити, прийняти, як належне, як факт: Ліка жива.
Спочатку через егоїзм я навіть забув, що не сам.
Що цю благу звістку треба донести і до її матері. Донести — і нарешті заспокоїтись, змиритися і… порадіти.
Але порадіти зміг не скоро.
Спочатку відчував один суцільний жар в голові і повну плутанину в думках.
Як писав поет — «з журбою радість обнялась». Це було саме те відчуття!
Чому не я йшов по сліду, чому мене випередив якийсь американський бовдур.
Чому не я?!.
Потім переді мною постала інша задача: повідомити про все, що сталося, її рідним. І поставити на цьому крапку. Велику крапку. І продовжувати жити — з цією важкою чорною крапкою в душі.
Оскільки мій, так би мовити, колишній тесть ширяв у недосяжних політичних емпіреях, навіть не йшлося про те, аби звернутися до нього по допомогу. Навпаки я бажав тим «емпіреям» згину без вороття.
І це дуже ускладнило пошуки місця, до якого він запроторив свою дружину. Вже — колишню. Оскаженілі жовті таблоїди того часу повідомляли, що він одружився із якоюсь своєю прес-секретаркою, відправивши дружину «на лікування» у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ґудзик-2. Десять років по тому», після закриття браузера.