Читати книгу - "Ранковий прибиральник"

Ірен Роздобудько

Ранковий прибиральник

Я до безуму боюся втратити роботу. З цiєю думкою я прокидаюся щодня о п’ятiй годинi ранку. Йду на кухню, вмикаю кавоварку, закурюю першу сигарету (звичка до «Мальборо» залишилася ще з тих давно викреслених з життя часiв, коли за пачку доводилося вiдстiбати циганам-спекулянтам не менш як десять карбованцiв) i намагаюся нарештi прокинутися. Сигарета й мiцна кава запускають у дiю мiй уже трохи зношений механiзм, я вiдчуваю поштовхи серця (власне — починається аритмiя) i легке поколювання в шлунку. Отже, органiзм ожив. Я йду в душ, голюся (зазвичай не обходиться без двох-трьох порiзiв), натягаю джинси й футболку. Все це проробляю дуже тихо, щоб, Боже борони, не розбудити мою господарку, мiсiс Стефанiю О’Тулл, що живе на першому поверсi. Мiсiс О’Тулл дуже пишається, що благополучно вписалася в коло «середнякiв», якi тримають апартаменти, хоч, здається, iнших клiєнтiв, окрiм мене, у неї нiколи не було.

Отже, я вдягаюсь i виходжу на вулицю. Дотепер не можу звикнути, що цi вузькi кам’янi коридори мiж будинками називаються «вулицями». Менi потрiбно пройти триста крокiв уперед, повернути в провулок, згодом — у ще один, а потiм я виходжу на майдан, вимощений вiдшлiфованими мiльярдом нiг плитами (в деякi вкраплено черепашки). Посеред цього майдану — моє мiсце роботи: п’ятизiрковий готель «Плаза Джонсон континенталь». Щоразу, дивлячись на нього (будiвля виглядає аж надто респектабельно), я подумки кажу: «Хвала тобi, старий Джейку!» — тому що саме Джейк Стейнбек, цей безумець i запеклий морфiнiст, з яким колись у Вашингтонi звiв мене саксофон вуличного музиканта-мурина, виник знов у моєму життi тут, на Мальтi.

Вiдверто кажучи, я не знаю, з чого почати цi записки, i чи варто взагалi вести щоденник, якщо його все одно нiхто тут не прочитає, навiть пiсля моєї смертi. З Джейка Стейнбека? З акул у Середземному морi? З цiєї країни, в яку мене занесла течiя (в буквальному сенсi цього слова)? Чи ж — iз вогкого вечора в Києвi, з кав’ярнi «Три пiвнi», куди немає вороття?

Не знаю… Але менi хочеться говорити. Напевно, тому, що я втомився вiд чужої мови (яку, втiм, знаю тепер доволi добре), вiд мовчання на роботi i вдома, коли часто доводиться прокашлюватися, щоби почути власний голос…

Отже, я працюю в готелi «Плаза Джонсон континенталь» на дуже смiшнiй посадi. Справдi, вона смiшна. Я — «покоївка», а точнiше — ранковий прибиральник. Здається, єдиний у свiтi (чоловiки служать хiба що в арабських країнах та готелях для геїв). Моя робота доволi бридка: вранцi я прибираю кiмнати клiєнтiв. I все-таки я жахливо боюся її втратити, це мiй останнiй шанс вижити. Як сталося, що мене сюди взяли? Повторюю: завдяки Джейковi та щасливому випадку.

Коли (пiсля пригоди з акулами) я опинився на цьому кам’яному островi, дуже мало схожому на країну, — тут, у районi Пачевiль у Сент-Джулiансi, як дiдько з табакерки, передi мною виник старий Джейк.

Вiн приїхав сюди з Лос-Анджелеса зi своїми лабухами. Щоби дати кiлька закатрупних концертiв у нiчних клубах, щоби вiдтягнутися в чiлаут-рум, але, мабуть, найперше — аби провiдати давнiх подружок по коледжу для дiтей «товстих гаманцiв» (до речi, тодi лишень я довiдався, що цей «добровiльний покидьок суспiльства», як вiн себе називав, — «золоте» дитя, що колись бiгало стриженими газонами закритого навчального закладу в довгих формених шортах i бiлiй сорочцi).

Того вечора я тинявся в найзлачнiшiй (якщо це слово взагалi придатне у країнi, де злочиннiсть зведена до нуля) мiсцинi на розi вулиць Бiрґу i Борґо й жлуктив пиво, затято витрачаючи останнi мальтiйськi лiри зi своєї тимчасової дотацiї.

— Майкле (мене, до речi, звуть Михайлом), як справи? — закричав Стейнбек, заледве переступивши порiг паба. Це пролунало суто по-американському, але з вуст старого Джейка питання було неформальним i передбачало докладний звiт.

Чи варто говорити, що я безмежно зрадiв, побачивши знайоме обличчя. Нi, не так. Я навiть зненавидiв себе тої митi, тому що скидався на загублену дитину, яку, нарештi, знайшли… Аж у горлi задеренчало. I я добряче ковтнув пива, щоб залити вогонь, який запалахкотiв у моєму нутрi й виривався назовнi.

Коли я до решти висповiдався Джейковi, була вже глибока нiч, i паб спорожнiв.

— Що ти збираєшся робити далi? — запитав Джейк.

— Шукатиму роботу… — кволо вiдгукнувся я.

— Може, повернешся в Штати?

— Я там уже був…

— А хочеш, прилаштую тебе тут на розкiшне мiсце? — Джейк, як завжди, був сповнений ентузiазму.

— Що то за мiсце?

— П’ятизiрковий притулок. Здається, «Плаза Джонсон».

— Як ти це зробиш?

— Нема проблем! Його господарка — моя колишня герл-френд. Одна з… Щоправда, це було хрiн зна коли. (Джейк дотепер iз задоволенням практикував слiвця й вирази, що їх навчився вiд мене пiд час нашого лос-анджелеського байдикування. I такi слова, як «сука», «хрiн», «курва» та багато iнших, уживав у правильному контекстi.)

— Ким же я там працюватиму?

— Та ким завгодно! Коридорним! Портьє! Лiфтером! Офiцiантом! Якщо пощастить, упадеш на хвiст багатiй дамочцi, адже ти для них — екзот. I доля твоя вирiшена! Хiба нi?

Ми сидiли в пабi, доки першi променi гарячого мальтiйського сонця почали свердлити нашi потилицi. Розiйшлися на тiм, що завтра в цей самий час Джейк повiдомить менi про наслiдки переговорiв зi своєю колишньою подружкою.

Перемовини, мабуть, були бурхливими, бо наступного дня Джейк з’явився з подряпаною пикою i блудливою посмiшкою на трохи пiдпухлому фейсi.

— Усе гаразд, — радiсно виголосив вiн. — Монiка залишилася такою ж божевiльною. Боюся, що за кiлька рокiв вона завалить весь таточкiв готельний бiзнес.

— Ну, а як щодо мене?

— Домовився. Будеш прибиральником!

— Якого бiса? Ти ж знаєш, що я й помешкання змiнював тiльки через те, що попiльницi були забитi недопалками! — обурився я. — Крiм того, це — жiноча робота!

— Заспокойся, Майкле. Це єдине, що вона може запропонувати. Всi iншi мiсця зайнятi аборигенами, й тобi з ними не змагатися. Чи ти хочеш тут засохнути, мов кактус?

Одне слово, пручався я недовго.

***

Я забуваю своє обличчя. Менi необхiдно час вiд часу дивитись у дзеркало, iнакше зовсiм забуду, з ким маю справу. Але коли я заходжу в дзеркальний лiфт готелю — намагаюся потупити очi: чотири мудаки, що оточують мене з усiх бокiв, здаються монстрами: запалi очi, вигорiле волосся, наче ошпарена шкiра