Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Борислав смiється 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав смiється"

164
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав смiється" автора Іван Якович Франко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Борислав смiється» була написана автором - Іван Якович Франко, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "Борислав смiється" в соціальних мережах: 

Іскра бориславського полум'я жевріла в душі Івана Франка ще з дитинства. У батьковій кузні малий Івась чув розповіді селян, які приходили до батька-коваля, про лиходійство бориславських фабрикантів, про страшні події на нафтових промислах. Згодом Франко прийшов до читачів із своїм тематично новаторським «робітничим» епосом — малою (цикл оповідань) і великою («Boa constrictor», «Борислав сміється») «бориславською» прозою.
Борислав — західноукраїнський центр нафтової промисловості. Голодна смерть гнала на тяжку фабричну роботу спролетаризованих селян. Тут за нужденне животіння вони добровільно продавали свою силу і здоров'я, ставали злиденними, голодними, обшарпаними ріпниками.
Отже, в центрі повісті — непримиренна боротьба двох ворожих світів, яка відбувається в Бориславі. Сам Борислав також можна вважати головним героєм повісті. Це місто гноблених і нещадно експлуатованих, але нескорених і могутніх.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 78
Перейти на сторінку:

Iван Якович Франко

БОРИСЛАВ СМІЄТЬСЯ

Сонце досягало вже полудня. Годинник на ратушевiй вежi вибив швидко i плачливо одинадцяту годину. Вiд громадки веселих, гарно повбираних панiв-обивателiв дрогобицьких, що проходжувалися по плантах коло костела в тiнi цвiтучих каштанiв, вiддiлився пан будовничий i, вимахуючи блискучою паличкою, перейшов через улицю до робiтникiв, занятих при новорозпочатiй будовi.

— Ну, що ж, майстер, — крикнув вiн, не доходя, — готовi ви вже раз?

— Все готово, прошу пана будовничого.

— Ну, то кажiть же вдарити даст!

— Добре, прошу пана! — вiдповiв майстер i, обертаючися до помiчника, що стояв побiч нього i докiнчував обтiсувати величезну фундаментову брилу попелiвського пiщаника, сказав: — Ану, Бенедю, тумане якийсь! Не чуєш, що пан будовничий кажуть раст бити?.. Живо!

Бенедьо Синиця кинув з рук оскарб i поспiшив сповнити майстрiв розказ. Перескакуючи через розкидане кругом камiння, задихавшись i посинiвши з натуги, вiн бiг, що було моцi в його тонких, мов скiпи, ногах, iд високому паркановi. На парканi завiшена була на двох мотузках дошка, а побiч неї на таких же мотузках висiли двi дерев'янi довбеньки, котрими бито о дошку. Се був прилад, котрим давалось знак, коли починати або кiнчати роботу. Бенедьо, добiгши до паркана, хопив довбеньки в обi руки i з усеї сили загримав ними о дошку.

«Капать! калать! калать!» — роздалося радiсне, голосне гавкання «дерев'яної суки». Так муляри звали образово сесь прилад. «Калать! калать! калать!» — гримотiв Бенедьо без упину, всмiхаючись до дошки, котру так немилосердно катував. А всi муляри, занятi кругом на широкiм плацу: хто тесанням камiння на фундаменти, хто гашенням вапна в двох глибоких чотиригранних вапнярках, усi копатiльники, що копали ями пiд пiдвалини, теслi, що взадi, мов жовни, цюкали, обтiсуючи здоровеннi ялицi та дубове дилиння, трачi, що рiзали тертицi ручними пилами, цеглярi, що складали в стоси свiжо привезену цеглу, — весь той рiзнородний робучий люд, що снувався, мов мурашки, по плацу, двигаючи, цюкаючи, хитаючись, стогнучи, потираючи руки, жартуючи та регочучись, — усi зупинилися i перестали робити, мов величезна, стораменна машина, котру одно подавления крючка нараз спинить в її скаженiм ходi.

«Калать! калать! калать!» — не переставав завзято гукати Бенедьо, хоть усi вже давно почули гавкання «дерев'яної суки». Муляри, що стояли схиленi над камiнними брилами та з розмахом ценькали о твердий пiщаник, аж час вiд часу iскри пирскали з-пiд оскарба, тепер, покинувши свої прилади, випростовували крижi i роздоймали широко руки, щоби захопити якнайбiльше воздуху в груди. Деякi, котрим вигiднiше було клячiти або чапiти при роботi, звiльна пiддвигалися на рiвнi ноги. В вапнярках шипiло та булькотiло вапно, немов лютилось, що його наперед спражено в огнi, а тепер назад вкинено в воду. Трачi такiй лишили пилу в недорiзанiм брусi; вона повисла, спершися горiшньою ручкою о дилину, а вiтер хитав нею на боки. Копатiльники повстромлювали рискалi в м'яку глину, а самi повискакували наверх з глибоких ровiв, вибраних пiд пiдвалини. Мiж тим Бенедьо вже перестав гримати, а весь робучий люд, з обтрясинами цегли та глини, з трачинням та сприсками камiння на одежi, руках i лицях, почав збиратися на фронтовий угол нового будинку, де був головний майстер i пан будовничий.

— А як, прошу пана, спустимо сей камiнь на мiсце? — спитав будовничого майстер, опершися грубою, крепкою рукою на обтесану пiдвалину, котра, хоть лежала плоским боком на невеликих дерев'яних валах, все-таки сягала майстровi трохи не по пояс.

— Як спустимо? — повторив протяглим голосом будовничий, зирнувщи крiзь монокль на камiнь. — Ну, проста рiч, на дрюках.

— А може, воно троха небезпечно, прошу пана? — закинув майстер.

— Небезпечно? А то для кого?..

— Ну, та певно, що не для каменя, а для людей, — вiдповiв, усмiхаючися, майстер.

— Е-е-е! Що тото! Небезпечно!.. Не бiйтеся, нiчо нiкому не станеся! Спустимо!..

I пан будовничий поважно наморщив чоло та стягнув уста в три складки, немов то вiн уже наперед силується i натужується, спускаючи камiнь на призначене для нього мiсце.

— Спустимо безпечно! — повторив ще раз, i то з такою певнiстю, немов переконався, що його сили вистачить на таке дiло. Однако майстер-недовiрок похитав головою, але не сказав нiчого.

Тим часом i прочi обивателi, що досi громадками проходжувалися по плантах довкола костела, на голос «дерев'яної суки» почали звiльна стягатися '«теж iд новiй будовi, а поперед всiх сам властивець нової будови, Леон Гаммершляг, високий i статний я;ид з кругло пiдстриженою бородою, прямим носом i червоними, мов малини, устами. Вiн був нинi дужо веселий, говiркий i дотепний, сипав жартами i забавляв, видимо, цiле товариство, бо всi громадилися i тиснулися круг нього. Далi, в другiй громадцi, прийшов Герм. ан Тодьдкремер, найповажнiший, то єсть найбагатший з усiх присутнiх обивателiв. Вiн був бiльше здержаний, тихий а навiть трохи чогось маркiтний, хоч i старався не показувати того. Далi йшли ще другi пiдприємцi, багачi дрогобицькi i бориславськi, деякi урядники та один околичний дiдич, великий приятель Гаммершляга, певно, тому, бо весь його маєток був в Гаммершляговiй кишенi.

Цiле те товариство, в модних чорних сурдутах, в пальтотах з дорогих матерiй, в блискучих чорних цилiндрах, в рукавичках, з лiсками в руках i перстенями на пальцях, дивно вiдбивало вiдсi маси робiтникiв, пестрiючої хюа червоною краскою i. цегли або бiлою краскою вапна. Тiльки веселий гамiр одних i других мiшався докупи.

Цiлий плац на розi улиць Панської i Зеленої заповнений був людьми, деревом, камiнням, цеглою, гонтям, купами глини i подобав на велику руїну. Тiльки одна дощана буда, трохи понижче в невирубанiм саду, мала вид живий i принадний. Вона була прикрашена зеленою ялиною пiд входу, всерединi обвiшана диванами, в нiй i довкола неї крутилися прислужники з криком та прокляттями. Приготовляли перекуску, котрою Гаммершляг хотiв учтити закладини нового дому. I ще один незвичайний гiсть з великим подивом придивлявся цiлому тому натовповi людей i предметiв. Се була невелика особа, — а прецiнь усi на неї ззиралися цiкаво i якось дивно.

— Ти, Бенедю, — спитав якийсь замазаний глиною робiтник, — а то на яку пам'ятку того щигля сюда вивiсили?

— А, щось-то вже вни з ним гадають робити, — вiдповiв Бенедьо.

Всi робiтники перешiптувалися мiж собою i позирали на щигля, що скакав в дротянiй клiтцi, завiшенiй на дрюцi над самою ямою, але нiхто не знав, нащо вiн. Навiть майстер не знав, хоть надавав собi премудрий вид i на запитання робiтникiв вiдповiдав: «Аякже, все би-сь хтiв знати! Постарiєшся, як усе пiзнаєш!»

А щиголь мiж тим, отямившися з першого переляку при першiм напливi

1 2 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав смiється», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав смiється"