Читати книгу - "Дарксіті"
- Жанр: 💙 Сучасна проза
- Автор: Остап Соколюк
- 231
- 0
- 28.04.22
Гостросюжетний роман Остапа Соколюкау стилі неонуар про життя в уявному мегаполісі під назвою Дарксіті. Жорстокі бандити, злочинці та по-справжньому темні персони населяють це місто. У центрі сюжету три герої: Раґнар — безжалісний бандит місцевої мафії, Пол — таксист, котрий любить працювати лише вночі, та Кален — проститутка, на «прийом» до якої приходить сам… Адольф Гітлер.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дарксіті
РОЗДІЛ 1. «МЯТЕЖНІ» ДУШІ
«Життя — це гра, першим і головним правилом якої є — вважати, що це не гра, а все дуже серйозно».
Нотатки, джерело цитати втрачене Від ПолаСкільки себе знаю, ніколи не думав про те, куди котиться моє життя. Дехто вважає, що так і треба. Інші кажуть, що життя без цілі це чи не найгірший гріх. Щодо мене то я й не намагався робити щось правильно. І це спрацьовувало — роки мого життя тихо плинули у небуття, наповнені рутиною.
Проте цього ранку щось пішло не так. Ліла, котра завжди спала до десятої, встала десь о сьомій. Вона довго щось робила, ходячи по квартирі, а я слухав це крізь сон. І було у цьому, зрештою, щось зворушливе. У тому, що поки ти спиш, десь там у квартирі хтось начебто стереже тебе, виконуючи якісь свої ранкові ритуали.
Але все виявилось зовсім не так, як у солодких снах.
— Доброго ранку, ко…
…хана. Я нахилився до своєї дівчини (можливо, майбутньої дружини. Я уже думав про це. Ми були разом чотири роки. Три із яких — прожили в одній квартирі), щоб поцілувати її, але вона сахнулась. І тоді, весь розпатланий, сонний, стоячи у вітальні, я побачив, що Ліла зібрала свої речі.
Відчуття змінились, як вода у душі, коли перемикаєш із гарячої на крижану.
— Не треба мене цілувати, Пол, — відмахнулась вона, скривившись.
— Що сталось? — промовив я не своїм голосом. Це був особливий, стерильний голос для ситуацій, у яких я не хотів себе бачити.
— Я йду від тебе, — стиснула вона свої голосові зв’язки так, що я заледве почув її.
— Чому? — стерильно запитав я.
Якийсь час вона нібито заклопотано складала речі.
— Що знову сталось, Лі? Чому ти психуєш?
І тут дівчина вибухнула:
— Я психую?! Я психую?!
— Так… Ти ж останнім часом була така задоволена. Така щас…
— Я це робила навмисне. Навмисне! Я… я… — вона затнулась, на очах виступили сльози. — Я хотіла виправити все. Думала, що якщо почну поводитись як щаслива, то все зміниться. Вони ж кажуть: радій і тоді реальність зміниться.
— Хто каже?
— Автори довбаних книг! Але нічого не змінилось…
Я відступив від неї крок назад. Всередині мене все похололо, ніби я стояв під крижаним душем уже довгий час. І хотілось атакувати. Бити у відповідь.
— А що тобі не так? Що тобі постійно не так?
— Пол, у тебе нема майбутнього. Ти гнилий чоловік. Заледве зводиш кінці із кінцями. Нікуди не прагнеш. У тебе нема цілі, нема… мрії.
— Це ти також прочитала у тих книгах? — хмикнув я.
— Що прочитала? Що ти гниляк? Це навіть дурному ясно, — вони зиркнула на мене, мов плюнула люттю зсередини.
— А ти? Чого ти варта? Принцеса, так? Ти постійно пердиш! І… від тебе може смердіти. Ти не заслужила кращого!
Я сів у крісло — не хотілось кричати на неї зблизька. Адже я міг не стриматись і вдарити. Ліла відійшла до вікна і зітхнула.
— Я знаю, що не принцеса, Пол.
Припини називати мене по імені, сучка!
— Але я думаю про майбутнє своїх дітей. І народжувати від тебе… Жити у твоєму майбутньому… Немов взяти кредит на квартиру і кинути роботу. Безнадійно.
Вона завжди була мастак придумати невдалі порівняння.
— Діти, блять…
Я фиркнув і замовк. У кімнаті настала тиша. Одна із тих, за спиною якої приховується найстрашніше прагнення людини — убивати. При чому не просто знищити суперника, а змусити його мучитись якомога довше. Дивно, ще кілька хвилин тому я думав про Лілу дуже ніжно.
Дівчина підійшла до сумок, присіла на мить на диван, але пролунав дзвінок мобільного.
— Так? Ви уже під під’їздом? Гаразд, я виходжу.
Вона підвелась. І тут я зрозумів, що це кінець. Нікому нічого не докажеш. Нема сенсу для злості — мій об’єкт ненависті покидає мене.
— Я допоможу із сумками, — зриваюсь із місця. Вона не заперечує.
Уже біля дверей, взуваючись,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дарксіті», після закриття браузера.