Читати книгу - "Дарксіті"

— Я старалась тебе любити, але тебе легше ненавидіти…

Я прокинувся. Є така мить після сну, в якій ти ще не розумієш, хто ти і де. Мозку потрібна якась секунда, щоб почати наповнювати себе (тебе? кого?) спогадами. Короткою біографічною інформацією. Ну, і от уже за мить ти розумієш, що життя твоє лайно, а прокинувся ти також не у кращому місці на планеті. Так от, я готовий віддати все, аби ця мить незнання тривала вічність. Хтось у мені окремо від мозку прагне НЕ знати нічого!

Проте я прокинувся. І одразу відчув запах — моя постіль смердить потом, сигаретами і алкоголем. Насправді, тут є ще якісь далеко не прекрасні запахи, але я їх не розрізняю. Підводжусь на ліжку і опускаю голову. Переді мною волохате, велике тіло чоловіка. М’язи, що колись були потужними і рельєфними. Тепер я більше схожий на рестлера, що після багатьох поразок, пішов на пенсію спиватись дешевим алкоголем.

Пропитий рестлер. Сморід. Пожовкла постіль і приреченість. Чим ще мені наповнити дійсність?

Після миті незнання, між сном і реальністю, у нас завжди є вибір — що взяти першим у голову? Яким уявити себе? Мозок не спинити — він обов’язково зробить свою справу. У цій ситуації особисто я просто намагаюсь ігнорувати його.

Підводжусь на весь свій майже двохметровий зріст і йду у ванну. У дзеркалі знаходжу своє відображення — лису голову, хмуре обличчя, квадратну щелепу. Коли я встиг полисіти? Чому?

— Раґнар, — спльовую я слово у раковину і починаю чистити зуби затертою щіткою, котрою стидно навіть унітаз протерти. — Раґнар…

Що це за слово? Що воно значить? І чи хочу я згадати про це?

Буквально змушую себе залізти у душ, обмитись. Де кляте мило? Мені вдається знайти огризок мила, але більшість часу я просто стою під душем. Рушник смердить так, що його хочеться не викинути, а спалити.

Що ж, здається, тепер я готовий діяти. Але що «діяти»? Повертаюсь у кімнату і розумію, що просто необхідно відкрити вікно. І як я спав у такому затхлому приміщенні і не задушився? Знадвору проникають звуки мегаполісу. Ось чому я ніколи не відчиняю вікно перед сном: надто багато криків, надто багато поліцейських сирен. Безкінечний потік злочинності.

Не те, щоб я не міг терпіти це все. Просто воно мені нагадує дещо. Нагадує про те, що я забув. До речі, забув сказати — надворі уже вечір.

Я прокинувся у мегаполісі. У великому чорному місті, що, немов страшний сон, виринає із пітьми. Який він? Просякнутий знущаннями людей над людьми. Насичений щурами. Ці істоти переносять із собою всю ту заразу, котру ми так старанно намагаємось приховати. Але щури пов’язують нас. Пов’язують багатих і доглянутих людей у своїх розкішних оселях і бідних та занехаяних мешканців міських нетрів. Щури це наочний доказ того, що нам не відмежуватись від лайна. Навіть, якщо ти сидиш у якомусь фешенебельному готелі і тобі смокче якась вимита хвойда — ти відчуєш це. Брудну людську сутність, що сочиться крізь кольорову, красиву картинку. Ти відчуєш щурів, що прогризаються у дірах цих дорогих стін.

— Раґнар, — губи мимоволі промовляють це слово, і я відчуваю обриси кривої посмішки на своєму обличчі. Щурі нас пов’язують. Ви навіть можете передати ними звістку. «Здоров, моє життя лайно. А твоє?»

Я відчиняю холодильник і довго витріщаюсь на його внутрішню порожнечу. Прірва дивиться у прірву. Схоже, я уже давно нічого не готую вдома. Потрібні гроші. «Вони у тумбочці. Під чистими трусами, котрі ти ніколи не вдягаєш», — підказує мені мозок. Дістаюсь туди і бачу цілі пачки. Невже я такий багатий?

Живіт нетерпляче бурчить. Увечері також потрібно снідати. Я відраховую собі декілька купюр, вдягаю джинси і сорочку, котрі валяються на дірявому дивані. Схоже, одяг ніхто не прасував уже кілька століть. Та пахне він непогано. Може, у мене навіть парфуми є?

У цю мить лунає телефонний дзвінок. Міський телефон, адже мобільного у мене нема.

— Слухаю?

— Раґнар?

Пауза. То от що воно таке — моє ім’я. Раґнар. Тепер я відчуваю смак цього слова. Як мені подобається поєднання цих звуків. І я точно знаю, що це ім’я я дав собі САМ! Тому я так його люблю.

— А хто по-твоєму?

Чоловік по той бік замовк. Він боїться мене? Звичайно.

— Раґнар, ми збираємось о пів на десяту у «Міранді». Ти ж пам’ятаєш?

У цю мить я знаходжу блокнот на столику. Там все записано.

— Обов’язково, — промовляю лінивим голосом лева, котрого безпідставно потривожили. — Щось іще, Рікі?

Сцикун — от що я знаю про цю особу. А людина, котрою керує страх — найнебезпечніша людина. Вона зрадить тебе через страх. Вона підставить тебе через страх.

— Нічого… Мене просто попросили… Про всяк випадок, — тріпоче його голос, мов прапор на вітру.