Читати книгу - "Блукаюча у часі"

Sie liebten sich beide, doch keiner

Wollt’es dem andern gestehn.

Я не живу. Я існую. Кожен день, кожний час, кожну хвилину. Таких як я — багато, нас тисячі, і хоч в цьому я не одиначка. Краплини дощу одна по одній повільно лягали на скло. Ми їхали у машині зі швидкістю десь 80 км у годину і це дратувало неймовірно, хоча в чомусь був і позитив — повільність відтягувала момент мого ув’язнення. На фоні густих хмар на небі та дощу, гудів голос мого дядьки. Чоловік він нестерпний, замість крові отрута, жовч у ньому самому.

— Досить з мене цього лайна! Якщо ти мене осоромиш — начувайся.

— Хто б казав. — Процідила я.

— Що? Що ти сказала?

— Ти чув… — Вже пошепки. Щока все ще горіла від недавнього ляпаса.

Мене знудило. Водій вивів машину у бік лісосмуги. Стоячи на колінах, я спробувала пригадати, що було на сніданок. Дядько залишився коло машини, підкурив цигарку і приклав мобільний до вуха: в такому положенні я заставала його завжди. Водій розкрив над ним парасольку і відчуженим поглядом дивився у бік. Мене знов знудило. Нікому не було до мене діло. Я відчувала себе лайном під холодним літнім дощем.

У зеленій мокрій траві блукала мурашка, краплі загороджували їй хід, вона тикалася то в один, то в інший бік. Мені стало її шкода і я піднесла руку над нею, спробувала захистити. Зрозуміла, що і на мене більше не крапає дощ, підняла голову доверху — парасолька, наді мною стояв водій.

— Як ти?

— Все гаразд.

— Треба їхати. — Він головою кивнув у бік машини і його голос став сухим, — нервує. — Я зрозуміла, що він казав про дядька.

— До біса його. — Скло в машині опустилося. Лице дядьки перекошувало від невдоволення. Скло піднялось знов. Такий його погляд я знала давно: тоді на кладовищі я стояла під дощем, також літнім. Ховали мого діда, мого єдиного друга і вихователя. Коли всі вже розійшлися я стала на коліна коло могили, як він міг не забрати мене із собою! Прийшов його час, я розуміла це, але я залишалася зовсім сама. Знов. Я тихенько плакала, почула клаксон. Це дядько сповіщав, що вже час їхати, він також сидів у машині і виказував поглядом свої невдоволенні почуття. Помер його батько, але жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Воно було кам’яне, і в очах були знаки доларів, які він наслідував. Такі вони — люди великого бізнесу. Ми поїхали далі. Дорога займала вже близько п’яти годин. Шлунок нив.

— Тільки, будь ласка, не треба вистав, — знов починається лекція на тему чого я повинна і не повинна робити, — ти — погана акторка. І за ці три роки ти повинна вже знати, що на мене не діють сльози, хлюпи і таке інше.

— Мене просто знудило.

— А як же. Ти знов палила те? — Підте розумілась цигарка, начинена однозначно не тютюном.

— Ти знаєш що ні. — Він кинув на мене погляд, — ну — ну. — Я чудово розуміла, про що він натякає: на майці красувався малюнок марихуани.

— Ну — ну. — Відповіла я. Нарешті ми приїхали.

— Я тебе дуже прошу, будь чемною. Це дуже серйозний заклад, я приклав багато зусиль і ГРОШЕЙ, щоб тебе сюди влаштувати. — На слові грошей дядько зробив великий акцент. Який же він все — таки примітивний. Проте, йому кортіло позбавитися мене, хоча б на декілька років. І він із радістю влаштував мене в університет ім. Дмитра Скоропатського. Один із самих старовинних і шанованих закладів. Він вів свою історію аж із 13 ст.

Університет ім. Д. Скоропатського розташовувався на скелястому острові, який обрамляло морем. Це була старезна будівля колишнього абатства. Сам острів ніби плавав посеред моря. До найближчого міста було близько 50 км. Дорога-артерія з’єднувала острів із містом лише єдиним мостом на Сході. Проте під час відливів, вода щезала і без того сірий пейзаж обрамляло болото. Однак була й одна особливість. На Заході острів закінчувався різким скелястим обривом, який падав в сагу, оповите вічно-густим туманом. Це була моторошна сторона замка і мала багато містичних легенд. Острів мав кріпосні стіни, і єдину вузьку вулицю, на якій не можна було проїхати автомобілем. Жителі міста пересувалися пішки або ж возом (!). В яку глухомань я потрапила! Ця єдина вуличка мала доволі дивну назву Великий Шлях. ЇЇ обрамляли старовинні будинки, сувенірні крамниці, магазини та туристичні готелі. Возом ми дісталися до підніжжя скелі. Посеред жилих будинків стояла стара церква. Навколо неї розсипалося кладовище. Нас зустрів чоловік. Він мав на вигляд років 30–35. Відрекомендувався, як Вітольд. Хоча він і був привабливим, але мене злякала сила його харизми. Знаєте, така вибиває з-під ніг землю. Я дуже зніяковіла. Вітольд провів нас сходинами вгору уздовж укріплень до головної будівлі університету, яка знаходилася на вершині скелі. Колись, це був монастир. Зовнішньо його лише реставрували, нічого не міняли на сучасну манеру. На порозі головного входу стояли дві жінки. Одна дуже висока і худа, здавалося, що вона ось — ось розтане, волосся туго зібране на потилиці, така собі взірцева німкеня з Октобрфесту, щоправда, минулого сторіччя. Друга маленького росту і товста, але це не допомогло здаватися їй доброю. Привітавшись, ми зайшли. Худу жінку звали пані Грільда, вона директорка цієї «в’язниці», друга, пані Шовтенко — вихователька. Ми зайшли до кабінету, у мене з'явилося відчуття дискомфорту. Дорослі довго говорили, про речі, які мене зовсім не цікавили, я навіть не намагалася їх зрозуміти. Перед від’їздом дядько сказав, щоб я не осоромила ім’я мого діда і світлу його пам'ять. Згодом я дізналася, що саме за кошти мого діда була реставрована бібліотека університету, і велика частина книжок після його смерті була відправлена сюди. Як мало знала я про свого