Читати книгу - "Якщо на землі є пекло…"
- Жанр: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза
- Автор: Вадим Григорович Бойко
- 350
- 0
- 28.04.22
Автор твору — колишній в'язень Освенціма, учасник руху Опору, його перу належить книга «Слово після страти», що вже витримала кілька видань багатьма мовами. В своїй невигаданій повісті він розповідає про муки й страждання людей різних національностей, на які прирекли їх гітлерівські варвари в таборах смерті, про інтернаціональне братерство в'язнів, про їхню боротьбу з фашизмом.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
ЯКЩО НА ЗЕМЛІ Є ПЕКЛО…
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Вадим Якович Бойко народився 27 лютого 1926 р. в селі Селезенівці Сквирського району на Київщині в родині сільських вчителів.
У травні 1942 р. під час облави у м. Сквирі був схоплений окупантами і вивезений на каторжні роботи до Німеччини. Шістнадцятирічний юнак сім разів утікав з концтаборів та в'язниць, однак безуспішно. За це був підданий тортурам у гестапівській катівні в Кракові і засуджений до страти. Завдяки щасливому збігові обставин уникнув розстрілу і потрапив до табору смерті Освенцім. Пройшов пекло гітлерівських концтаборів (Освенцім, Маутхаузен, Лінц та ін.), був активним учасником руху Опору.
Після визволення з неволі та лікування в госпіталі перебував у лавах Радянської Армії. У 1955 р. закінчив Київський державний інститут фізичної культури. Вчителював, працював викладачем у київських вузах.
1970 року у видавництві «Радянський письменник» вийшла друком книга «Слово після страти», яка багато разів перевидавалася у перекладах іноземними мовами. «Якщо на землі є пекло…» — друга книга В. Бойка.
Частина перша
1
Володя й не чув обридливого гавкоту вгодованих есесівців, що вже загнали в'язнів у кузори автомашин й умощувалися з автоматами напоготові по п'ятеро спинами до задніх бортів. Він міцно стискав руку свого побратима Георгія Тимчука, Жори, і обоє вони, притиснуті натовпом в'язнів до відгороджувальної сталевої сітки, тужно дивилися на центральний карантинний блок. Там був Ганс, Ганс Максфельд, один з керівників підпілля, якому вони завдячують своїми життями, який і тепер рятує їх від розправи блокфюрера[1] Ауфмейєра. Номери цих двох радянських юнаків підпільникам вдалося включити у списки в'язнів, що відправлялися на етап. За концтабірною термінологією це називалося коротко: транспорт. І ось цей транспорт. Звичайно ж, не на волю, а в один з філіалів Освенціма…
Ганс, удаючи заклопотаного електромонтера, з інструментальною валізкою в руках походжав коло центрального карантинного блоку, пильно поглядав на хлопців і підбадьорливо кивав їм. Хоч і розлучалися вони, проте Ганс не кидав їх напризволяще. Вони мали пароль до тамтешніх підпільників-чехів, повинні також зв'язатися з Гансовим другом юності антифашистом Францом Норденом. Та все ж розлучатися з Гансом й товаришами по підпіллю і страшно, і боляче. Без таких друзів, без взаємопідтримки вижити в цих фашистських фабриках смерті неможливо.
Володю Ганс називав Орлятком, а Жора за свій чудовий голос одержав ім'я Соловей.
Закінчувався липень 1943 року. Спливала кров'ю під фашистським чоботом Європа, вставали чорні дими концтабірних крематоріїв, і сторожові есесівці завзято дудлили шнапс, щоб не паморочилась голова від задушливого чаду горілого людського м'яса…
Колона важких грузовиків, гуркочучи потужними дизельними моторами, рушила до воріт.
Худа, висока постать Ганса в смугастій концтабірній робі віддалялася.
— Прощай, Гансе! — тихо прошепотів Володя, і Жора ще міцніше стиснув його руку.
В супроводі озброєних до зубів мотоциклістів колона машин з в'язнями мчала по освенцімському шосе. В літній спеці по обидва боки дороги мліли переліски, поля й болота. Понад дорогою і далі, в перелісках, височіли сторожові вежі, на яких бовваніли кремезні постаті вартових з кулеметами. Тут прострілювався кожен квадратний метр, смерть чигала на кожному кроці. Володя впізнавав ті місця. Ось на цьому болоті тяжко мучився у штрафній команді, де щодня гинуло більше половини людей. Звідси, сам очамрілий від голоду, приносив у пазусі то картоплину, то шмат сирої брукви Жорі, який уже теж опухав і втрачав надію на порятунок. А он неподалік стара сосна, на якій щодня гітлерівці вішали в'язнів заради садистської розваги. Ще далі — пам'ятна місцина, де есесівець стріляв у нього, Володю…
Заборонені зони і контрольно-пропускні пункти, на яких спеціальні патрулі раз по раз зупиняли колону, прискіпливо перевіряючи кожну машину, лишилися позаду. Спраглими очима в'язні вдивлялися у широкий простір, голубили зором малу річечку, зелений гай, оксамитову травичку на луках, на повні груди вдихали п'янке повітря волі.
Воля була ось тут, поруч, он за тим пагорбом, за лісочком, aлe ж така недосяжна… Як гарно блищить у лагідному промінні сонця звивиста голуба річечка, як тішить душу все довкола!
Та варто ледь перевести очі — й побачиш тупі пики есесівців, їхні наїжачені автомати — і враз меркне усе довкола. Володя згадував своє село, ласкаве обличчя матері, хату з садом і городом біля ставка, — таке все рідне й дороге, а тепер далеке, й недосяжне, і, мабуть, навіки втрачене…
Виснажені, зчорнілі в'язні — скелети, обтягнуті жовтою прозорою шкірою, — дивилися на довколишній світ палаючими очима і з таким нервовим напруженням, ніби прагнули назавжди увібрати в себе всю земну красу. Вони схвильовано й пожадливо вдихали чисте повітря, густі пахощі стиглого літа. Після моторошного трупного смороду й чаду крематоріїв, після нелюдських освенцімських страхіть і страждань неотруєне повітря з волі і навколишні краєвиди здавалися їм земним раєм. Мабуть, ніхто з них раніше не задумувався над тим, що звичайнісінька сільська хата, криниця, тиночок, стежина у полі чи самотня верба при дорозі можуть озиватися у серці таким болем, викликати гіркий щем у горлі. Вільний світ, простір, не обплутаний колючим дротом…
— Як же гарно на цій святій землі, — похитав головою Жора, тужно дивлячись у далечінь. — Якби ж то не було на ній цієї фашистської погані… Бити їх, бити, бити! — люто проскрипів він зубами.
— Заспокойся, Жоро, заспокойся, — ледь чутно озивається пошерхлими губами Володя. — Треба триматися, зберігати сили… Їх уже б'ють, цих фашистських нелюдів! Б'ють, і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо на землі є пекло…», після закриття браузера.