Читати книгу - "Галка"

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Рецензенти: М. С. Логвиненко, В. К. Коваль

Моїй дружині присвячую

У вільні хвилини солдати й сержанти запасного стрілецького полку ходили в ліс, збирали гриби. Їх гнав голод. І хоча з харчами полегшало після того, як у січні 43-го року була відбита військами Ленінградського і Волховського фронтів кількакілометрова смуга понад південним берегом Ладозького озера (ця операція названа «Проривом блокади»), та все ж нагодувати величезне місто і тих, хто його боронив, не так просто, бо новоутворений «коридор» між двома фронтами прострілювався наскрізь артилерією і мінометами противника.

Нам хотілося їсти. Та ще після напружених занять із стройової й тактичної підготовки.

Приніс гриби до вогнища, біля якого поралися солдати, і я.

— Ну, морська інтелігенція, показуй! — поцікавився мічман Непран моїми лісовими трофеями.

Я висипав усе, що мав у казанку.

— Ого! — вигукнув здивовано старший сержант Мамонько. — Половина отруйних!

— Ти що, братішка! — корив мічман. — Нажерешся таких — на сосну полізеш…

— Або й вище! — підтакнув Мамонько насмішкуватим голосом. — Сьорбай юшку з мого казанка, якщо не гидуєш.

— Спасибі, — мовив я.

— Сідай; Який же ти радист, коли грибів не можеш «розшифрувати»?..

— У моїх рідних краях нема лісів, хіба що дубові та ліщинові байраки. А там росли тільки опеньки, — виправдовувався я.

— Я теж у штабі був шифрувальником, — похвалився Мамонько і гордовито подивився на мене. Потім зітхнув і став мішати ложкою вариво, плямкаючи губами й облизуючи їх язиком.

Підійшов якийсь червоноармієць і, показавши на долоні розрізані дві жовтуваті картоплини» похвалився:

— В радгоспі дістав!.. З картоплею юшка царська. Прийміть і мене…

— З цього б і починав, — погодився мічман Непран.

Я присів на купку хворосту і дістав з-за халяви «торпеду». Аромат від густої й пахучої юшки лоскотав ніздрі.

— Ще б хліба до юшки! — забажалося Мамоньку. — Осточортіло вже у цій блокаді…

— Як мед, то й ложкою, — завважив Непран.

— Животій у цьому запасному полку! Та я у своїй частині щоразу обідав із самим начштабом! — пригадав Мамонько, зітхнувши по минувшині.

— То ти не з госпіталю? — здивувався Непран. — Гм… Разом обідав з начштабу, і він списав тебе в запасний.

Мамонько не відповів, а лише поправив руками «гармошку» на халявах хромових чобіт.

— Маряться тобі, Мамонько, обіди з начштабу. А мені ось довелося пізнати ціну краплини води і ковтка повітря! — мовив задумливо мічман Непран.

— Ковтай той кисень скільки завгодно, а ноги все одно простягнеш, якщо нема чого їсти! — скептично завважив Мамонько. — Не уявляю, як то на морі припухають без води…

— Трапляється… — тяжко зітхнув Непран. — У перший же тиждень війни фашисти застукали нашу «щуку», і ми лягли на дно. Бомбували нас, а потім стали чекати на катерах-мисливцях і на міноносці, що підійшов до місця пригоди, поки спливемо…

— Судячи з того, як ти вминаєш грибну юшку, твої підводники і не здалися і не задихнулися, — прокоментував Мамонько, втупившись зеленкуватими очима у Непрана.

— Розшифрував ти точно. На підводному човні у всіх одна доля. Там над кожним товща води у двадцять метрів. Вмиваємося солоним потім: так пити, хочеться н хапнути свіженького повітря! — І мічман глибоко, на повні груди вдихнув повітря, поглянув на сонце і мовив далі: — Красота тут яка! А там дихай повільно, тільки через ніс, щоб зайвого не взяв. Командир навіть гру в доміно, в шахи заборонив, щоб не хвилювалися гравці й надовше збереглося кисню. І кожен з нас у ті довгі, як століття, години думав про життя і ціну ковтка повітря. Вже каламутилося в голові, стугонить, неначе парова машина чахкає над вухом. А в очах рябіє: мариться сонце, поле і ліс, у якому дихається легко. І хочеться плакати від безсилля. Над нами товща води, а на поверхні катери-мисливці, міноносець. У навушниках наш акустик чує холостий хід їхніх двигунів. Покурює німецька матросня цигарки й жде не діждеться, коли здамося в полон! За їхніми розрахунками ми мали вже задихнутися. Тепер німців цікавила субмарина як трофей. По корпусу «щукн» вже заскреготіло залізо. Німці опускали сіті, щоб виловити й підняти «щуку». Скрегіт той, як ножем по серцю. Ситуація, скажу я вам!.. Та ось командир човна подав команду «спливати». Над морем присмерк: вечірня зоря вже згасла, а вранішня лише починала тліти в цю білу, липневу ніч сорок першого. Німці, звичайно, кимарили на суднах. Наша поява — для них несподіванка. А постріли з гармати і зовсім їх ошелешили. Не знаю, попали в ціль наші снаряди чи ні, але те, що ті постріли й наше