Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький 📚 - Українською

Читати книгу - "Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дай серцю волю, заведе у неволю" автора Кропивницький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький» була написана автором - Кропивницький, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Класика".
Поділитися книгою "Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький" в соціальних мережах: 

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.

Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.

Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 15
Перейти на сторінку:






Лицедії:



Семен Мельни­чен­ко, па­ру­бок.


Микита Гальчук, син стар­ши­ни.


Іван Не­пок­ри­тий, си­ро­та, поб­ра­тим Се­менів.


Омелько Вер­те­лецький, па­ру­бок.


Одарка Сте­па­нен­ко­ва, дівчи­на.


Морозиха, удо­ва.


Маруся, Гор­пи­на, Хрис­тя - дівча­та.


Скубко, пи­сар - 1-й ста­рос­та.


Кугут, се­ля­нин - 2-й ста­рос­та.


Зачепиха, ба­ба Одар­чи­на.


1-й, 2-й, 3-й, 4-й, 5-й, 6-й, 7-й па­руб­ки.


Селяни…



Діється в Хер­сон­щині.






ДІЯ ПЕРША



Село. Уп­ра­во­руч ха­та, навк­ру­ги го­род, зап­ле­те­ний ло­зою; в го­роді біля ха­ти, з причілка, квітки, со­няш­ни­ки і ма­ненька вер­ба. Уліво­руч прос­тяг­ло­ся се­ло: ха­ти у зе­лені, церк­ва, сад­ки, скир­ти хліба і вітря­ки… Смер­кає.



Ява 1



Семен Мель­ни­чен­ко (йде зго­ри шля­хом, зу­пи­няється, здійма бри­ля і ніби за­ча­ро­ва­ний ди­вується). Ось і лю­бий край, і рідне се­ло! Дав­но, дав­но я поп­ро­щав­ся з то­бою, рідна батьківська осе­ле, до­ро­га країно. Я по­ки­нув те­бе ранньою вес­ною; тоді ти бу­ла якась сум­на, не­ве­се­ла, мов після по­жежі, і на то­ках тільки де-не-де ма­ячив не­ве­лич­кий стіже­чок, де­ре­ва бу­ли об­го­лені лю­тою зи­мою… Те­пер ти знов зве­селіла; знов пи­шаєшся в скир­тах та в сто­гах; знов ха­ти заквітча­лись і по­то­ну­ли в зе­лені, і тільки де-не-де біліють по­меж гус­ти­ми сад­ка­ми,- то ви­ри­нуть, то зно­ву ури­нуть, мов ле­беді на безк­раїм морі. Чи знай­деться ж у світі хоч од­на лю­ди­на, щоб не за­ко­ха­лась на цей лю­бий, ти­хий та ве­се­лий рай? А он далі і цер­ков­ця бо­жа, а ген лед­ве мріють вітря­ки; далі степ, степ синій, як мо­ре!… А он і ха­та ми­лої - ве­се­ла та світла, як пог­ляд діво­чий. Чо­го ж це у ме­не на сер­цеві ніби по­хо­ло­ну­ло? Ру­ки трем­тять, і го­ло­ва, мов у вогні, го­рить… (Підхо­дить до ха­ти). Бо­же ми­лий! Як тут гар­но, скільки уся­ко­го цвіту! І свя­че­на вер­ба, що вдвох на вербній з за­вут­рені при­нес­ли і по­са­до­ви­ли, роз­рос­лась нав­ди­во­ви­жу; ма­буть, час­то по­ли­ва­на. А он со­няш­ник як ви­со­чен­но виг­нав­ся, ще й го­ло­ву схи­лив, на­че за­жу­рив­ся і ду­має тяжкі ду­ми… Ніби­то він ро­зуміє і су­мує, що ось не­за­ба­ром прий­де зи­ма, зв'ялить йо­го, а буй­ний вітер вир­ве стеб­ло з корінням і за­не­се йо­го да­ле­ко…



Ява 2



Семен і Одар­ка.


Одарка (вий­шла з ха­ти, пізна­ла Се­ме­на і ни­щеч­ком до нього підійшла). Хто це стоїть?


Семен (ки­нув­ся до неї). Одар­ко, сер­денько моє!…


Одарка. Е, ні-ні, пост­ри­вай, па­руб­че! Ру­кам волі не да­вай!…


Семен (три­вож­но). Що це з то­бою?


Одарка. Ач який доб­ренький, - підійшов крадько­ма та й в ха­ту не йде!


Семен. Я ж оце тільки що прий­шов і ду­мав…


Одарка. Що вже Одар­ка не лю­бить те­бе?


Семен (зітхнув). Не ду­мав, до­ки… А те­пер ду­маю і думці не вірю…


Одарка (про­жо­гом ки­ну­лась йо­му на шию). Ор­ле мій! (За­ри­да­ла). Щас­тя моє!… Ох, бо­же ж мій, я ж ду­ма­ла, що те­бе вже й на світі не­ма… Де ж це ти взяв­ся? Звідки при­ли­нув до своєї ми­лої? (З ра­дощів і пла­че, і сміється).


Семен. А ти без жартів ані на ступінь! Та­ка ж жартівли­ва, як і перш бу­ла. Аж на­ля­ка­ла ме­не так, що й гос­по­ди!… (Сміється). "Стри­вай,- ка­же,- па­руб­че!" У ме­не аж ду­ша зав­мер­ла, і ніби зем­ля підо мною зат­ру­си­лась…


Одарка (сміється). Ко­ли б не так ду­же ску­чи­ла за то­бою, то ще б гірш на­ля­ка­ла. Як же ти змарнів!… Сла­бий був? А оче­ня­та бли­щать, як зорі. Ти, пев­но, вто­мив­ся, мій го­лу­бе? Хо­ди в ха­ту, спо­чи­неш…


Семен. Не го­диться в ха­ту йти; лю­ди пос­те­ре­жуть, поч­нуть базіка­ти, що я й до­до­му не зай­шов, та… Ми ж ще не за­ру­чені. Тут так гар­но, вітрець свіжий по­ди­ха. Сядьмо на хви­ли­ну та по­ба­ла­каєм.


Сідають.


Що ж ба­бу­ся твоя, чи здрас­ту­ють ще?


Одарка (жар­ту­ючи). Підска­ку­ють; з печі до до­лу, а з до­лу на піч. Во­ни та­ки час­тенько про те­бе зга­ду­ють. Ма­буть же, й прав­ду ка­жуть, що не втаїться ко­хан­няч­ко, як у мішку ши­ло. А ти й не ба­чиш на­шої вер­би, що вдвох з за­вут­рені при­нес­ли та й по­са­до­ви­ли?


Семен. Я вже з нею з пер­шою привітав­ся!


Одарка. Що­ран­ку й що­ве­чо­ра по­ли­ва­ла я її дрібненьки­ми слізонька­ми. Зга­даю, бу­ло, те­бе і гірко-гірко зап­ла­чу. От і за­раз гу­би вже й сміються, а сльози ще трем­тять на очах. Не знаю, як я з жа­лю не вмер­ла. А оце як по­ча­ли по­вер­та­тись з за­робітків, то я, ко­го не зустріну, за­раз і пи­таю: чи не ба­чи­ли, чи не чу­ли чо­го про те­бе? Прий­де вечір, дівча­та збе­руться на ву­ли­цю, співа­ють, сміються, а у ме­не й охо­ти не­ма - ні до пісень, ні до жартів… Так вже ме­не всі й проз­ва­ли Чер­ни­цею. А яку я пісеньку скла­ла про свою жур­бу!… Не­хай ко­лись тобі заспіваю. Прав­ду ж ка­жуть, що "бо­же, бо­же, чо­го та лю­бов не змо­же"! А ти ду­же ску­чав за мною?


Семен. Ти пи­таєш? Хіба твоє сер­це не ясніш моєї мо­ви тобі роз­ка­зує?…


Одарка. Во­но мені завж­ди ка­же, що ти ме­не лю­биш ду­же-ду­же, більш всього на світі! І я віри­ла йо­му.


Семен. Вір, вір, го­луб­ко, йо­му, до­ки во­но б'ється у гру­дях!


Одарка (обійма йо­го). Бу­ду, бу­ду віри­ти! (По­мов­ча­ла). Он вже й зіроч­ка вечірня зійшла і за­ся­ла, отак те­пер світло у ме­не на душі. То моя зіроч­ка! До неї я що­ве­чо­ра мо­ли­лась; їй одній я роз­ка­зу­ва­ла моє го­ре; пе­ред нею однією я сліз не хо­ва­ла. Як же не­бо зах­ма­риться і моєї зіроч­ки не вид­ко, то мені так важ­ко ста­не, ніби навк­ру­ги ме­не все по­вим­ре, і я од­на, од­на на бо­жо­му світі… Інко­ли вий­ду з ха­ти опівночі, ся­ду на цім місцеві і за­ду­ма­юсь… Ото й поч­не мені вви­жа­тись, буцім си­ди­мо ми по­руч і ти­хо ба­ла­каємо про ко­хан­ня, і я ніби ба­чу те­бе, ба­чу твої очі, схи­лю­ся до твоїх гру­дей і чую, як твоє сер­це б'ється…


Семен. О моя зо­ре, мій цвіте ро­же­вий! Я не знаю, я не вмію тобі ви­мо­ви­ти, що з сер­цем моїм діється!… Скільки бу­ло в ньому смут­ку й го­ря… А те­пер все од­лину­ло, все за­бу­лось!… Ска­жи, го­луб­ко, за віщо ти ме­не так лю­биш?


Одарка. За віщо?… Чуд­но!… Ко­ли б сер­це змог­ло про­мов­лять сло­ва­ми, то я б і пе­ре­ка­за­ла тобі… Во­но ніби­то й про­мов­ля, і са­ма я ро­зумію йо­го мо­ву, та пе­ре­ка­за­ти не змо­жу.


Семен. Прав­да, сер­денько! На­одинці й ба­ла­каєш з сер­цем, ніби з лю­ди­ною, і виспіваєш йо­го й скар­ги, йо­го й ра­дощі… А за­хо­чеш поділи­тись з ким іншим тією ва­гою - і не знай­деш мо­ви… Те­пер, моє сер­денько; ми вже ніко­ли не роз­лу­чи­мось…


Одарка.

1 2 ... 15
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький"