Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький 📚 - Українською

Читати книгу - "Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький"

172
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дай серцю волю, заведе у неволю" автора Кропивницький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 15
Перейти на сторінку:
Ніко­ли-ніко­ли, мій го­лу­бе…

Семен. А мені, спа­сибі бо­гові, та­ки пох­вор­ту­ни­ло!… За­ро­бив ще більше, як торік: та­ки ні од­но­го бу­ден­но­го дня не про­гу­ляв, а іноді то й у праз­ник ро­бив, хай гос­подь ми­ло­серд­ний прос­тить… До­ве­лось мені, бач, у німців стать на по­ден­ну; див­люсь, во­ни роб­лять і в праз­ник; ду­мав я, ду­мав, а далі й ка­жу собі: нев­же ж німці не такі лю­ди, як і ми? У них там же в ко­лонії і церк­ва є, кир­ка по-їхньому, і мо­ляться во­ни у книж­ку… Ди­виш­ся, уранці він іде до служ­би бо­жої, а після обід за ро­бо­ту… Ото дех­то з на­шо­го бра­та по­ча­ли го­моніти: "Чи й справді ж во­но гріх у праз­ник ро­би­ти?" То інші, а най­па­че старі лю­ди, не зго­ди­лись за­кон ла­ма­ти, а другі ста­ли так мірку­ва­ти: "Те­пер,-ка­жуть,-ко­ли змо­га за­ро­би­ти доб­ру копійку, то й тре­ба за­роб­лять; а прий­де зи­ма, то й ро­бив би, так ро­бо­ти бра­кує або й ціна та­ка, що не варт і праці,- от тоді і мо­ли­тись…" По­ду­ма­ли ми, по­ду­ма­ли, пе­рех­рес­ти­лись - та й гай­да у покіс!…


Одарка. Не знаю, чи во­но гріх, чи ні. (По­мов­ча­ла). От я зап­лю­щи­ла очі, і вви­жається мені, що ми си­ди­мо у сад­ку, кру­гом пта­шеч­ки ти­хо ще­бе­чуть, і лист на де­реві лед­ве-лед­ве ко­ли­вається. Над на­ши­ми го­ло­ва­ми пос­хи­ля­лось гілля; вітер ніби по­ти­ху зво­рух­не йо­го і ти­хо-ти­хо па­ро­сить лис­тям. А лист же так ти­хо ше­по­тить, так ти­хо, ніби ста­ренька ба­бу­ся, ку­ня­ючи, шеп­че ону­ча­там каз­ку. Не хо­ди ніку­ди сьогодні, бу­де­мо сидіти дов­го-дов­го… Заспівай мені яку-не­будь пісеньку та ти­хе­сенько, так ти­хо, щоб, окрім бо­га й ме­не, ніхто не по­чув тієї пісні!… (Схи­ля го­ло­ву до йо­го гру­дей). Як твоє сер­це б'ється! От я й зно­ву зап­лю­щи­ла очі, а все-та­ки те­бе ба­чу.



Ява 3



Ті ж та Ми­ки­та.


Микита співа за лаш­тун­ка­ми: 





Вулиця гу­де, де ко­зак іде.


Ти, ду­бе, роз­ви­вай­ся.


На ко­за­кові та два жу­па­ни,


Ти, дівчи­но, не важ­ся. 





Одарка (три­вож­но). Це вже й Ми­ки­ту не­се!


Семен. Не­хай собі йде! Хіба він до те­бе?


Одарка (встає). А хто йо­го зна. Мо­же… Він вже двічі при­си­лав до ме­не за руш­ни­ка­ми.


Семен. Он як!… Це, як і торік, знов в'яжеться?


Микита співа: 





Ті два жу­па­ни, ще й сіру сви­ту


Він проп'є, про­гай­нує;


Зведе дівчи­ну з ума, з ро­зу­ма,


Та й сам по­манд­рує. 





Одарка. Торік, уосе­ни, аж тричі прос­тя­гав­ся сва­та­тись і те­пер тієї ж… При­ходь на ве­чор­ниці! Сьогодні упер­ше збе­руться. Прий­деш?


Семен. Доб­ре! Тільки на хви­ли­ну до­до­му забіжу, бо я ще не ба­чив­ся і з батьком. Про­щай!


(Одарка йде в ха­ту.)


Микита (зда­ле­ку). Доб­ри­вечір, Одар­ко! (Підійшов ближ­че). Хто це та­кий?


Семен. Ад­же бач, що лю­ди­на!


Микита. Ба­чу, та хто? (При­див­ляється і пізнає Се­ме­на). Ти де у біса взяв­ся?


Семен. А ти, пев­но, з бісом у добрій зла­годі, що й про­тив ночі йо­го зга­дуєш.


Микита. Ач який ми­тець! Ма­буть, не вспів і пе­ре­зу­тись та швидш до Одар­ки?


Семен (усміхнув­ся). Так, так! За­ха­пав­ся, бач, та га­разд і не підпе­ре­зав­ся! Ду­же вже за­кортіло!


Микита. Гля­ди, щоб я те­бе не підпе­ре­зав так, що й дух з те­бе вип­ре!… Я тобі ос­ко­ми­ну зіб'ю…


Семен (спокійно). Не хва­лись! Звісно, ко­ли б свині та ро­ги…


Микита. Що?… Геть звідціля! Не­ма тобі тут шля­ху! За­рос­ла вже твоя стеж­ка. Ти знаєш, що я сва­таю Одар­ку?


Семен. Чув, чув! Оце ж свіжо во­на мені хва­ли­лась.


Микита. Ну?


Семен. Та не ну­кай! Ко­ли не запріг, то й не по­га­няй!


Микита. Ти ду­же став ба­ла­ку­чий! Я тобі ут­ру но­са!


Семен. Не хва­лись! Ска­за­но: “По­ки хвалько нах­ва­литься, то будько на­бу­деться!"


Микита. Ой, бе­су­ре, не по­па­дай­ся ти мені! (Іде до вікна). Одар­ко, Одар­ко! А вий­ди сю­ди на ча­син­ку!


Семен (сміється). Ка­за­ла, що вчо­ра вий­де!


Микита. Одійди, ка­жу тобі, са­та­но! (Іде в ха­ту).


Семен. Піди, піди в ха­ту, мо­же, підне­суть там дві су­хих, а дві по­рожніх. Ану-ну, пос­лу­хаю, що то він ка­за­ти­ме. (При­ту­ливсь до вікна). Мов­чить! Ма­буть, не зна, з чо­го по­чать… Осміливсь, за­ба­ла­кав… (Сміється). Во­ди, ка­же, зай­шов на­пи­тись. Про­мо­чи, про­мо­чи гор­ло: пев­но, пе­ре­сох­ло!…



Ява 4



Іван (ви­хо­дить, співа­ючи і при­танцьову­ючи). 





Як схо­пи­лась ме­те­ли­ця,


Поламалася мельни­ця, -


Крила ж її по­ла­ма­ло


І мельни­ка за­нес­ло…


Як схо­пи­лась завірю­ха,


Поморозив пес ву­ха,


А при­каж­чик собі но­са,


Як ло­ви­ли во­ни ли­са,


У ту са­мую го­ди­ну


Біля пансько­го ти­ну… 





Семен (пе­ре­хо­дить йо­му до­ро­гу). Здо­ров будь, Іва­не!


Іван… Тю, ди­ви! Звідкіля це ти узяв­ся?


Семен. Та оце ж тільки що прий­шов.


Обіймаються.


Іван. Ну, на­си­лу те­бе при­нес­ло. А тут, брат, та­ка ку­медія… Вже, ма­буть, роз­ка­зу­ва­ла Одар­ка?…


Семен. Про Ми­ки­ту?


Іван. Та еге ж! В'яжеться та й в'яжеться!… Вже я хотів йо­му реб­ра полічить, та здо­ро­ва, бісо­ва ли­чи­на: бо­юсь, щоб са­мо­му ча­сом печінок не відбив… Ну, та дар­ма! Вже він мені по­па­деться на зу­бок: я йо­му до­пе­чу, ко­ли не ку­ла­ком, то язи­ком.


Семен. Та цур йо­му! Ну, як же ти по­жи­ваєш?


Іван. А так: бре­ду го­рем, мов тим мо­рем, і враг йо­го зна, ко­ли пе­реб­ре­ду. Та про ме­не дов­га пісня: ба­га­то го­во­рить, та не­ма чо­го слу­хать. Стри­вай, стри­вай, дай я на те­бе по­див­люсь! Е, бра­ту­хо, та й змарнів, не­на­че після про­пас­ниці!


Семен. Чу­жа сто­ро­на - не рідна ма­ти.


Іван. Що й го­во­рить! А тут Одар­ка за то­бою так вби­ва­лась, що й… Ча­сом поч­неш її роз­ва­жать, то ще й гірш! Чор­ти йо­го батька знає, ко­ли б ме­не так дівчи­на лю­би­ла… Що ж, да­ле­ко був?


Семен. Та за­нес­ло ме­не аж у Ба­са­рабію!


Іван. Еге, бли­зенький світ! Ба­га­то за­ро­бив?


Семен. Вісімде­сят приніс!


Іван. Ого! Та в Одар­ки з півсотні на схові.


Семен. А ти ж почім знаєш?


Іван. Аяк­же, хва­ли­лась, що дав за­хо­ва­ти.


Семен. Що ж у вас тут но­во­го?


Іван. Ба­га­то но­во­го! Зе­мельне при­ба­ви­ли та ще на якусь шко­лу!… Здирст­во, брат, та­ке, що й!… Пе­ред різдвом, ка­жуть, знов нек­рут­чи­на. Гав­ри­ла Кук­сен­ка у ост­рог по­са­до­ви­ли за те, що вкрав кур­ку у шин­ка­ря!… Та цур йо­му з та­кою но­ви­ною! Ходімо, там хлопці зібра­лись на ра­ду.


Семен. На яку ра­ду?


Іван. Бе­ре­зу на цю зи­му обібра­ти. Та он же й во­ни йдуть сю­ди. Он і Омелько, і Сав­ка! (Гу­ка). Гов-гов!…


Парубки за лаш­тун­ка­ми од­гу­ку­ються.



Ява 5



Омелько і другі па­руб­ки.


Омелько. Як собі хо­че­те, па­но­ве то­ва­рист­во, а я не мо­жу; зберіть собі ко­го дру­го­го; я й так за дві зи­ми прий­няв му­ки.


1-й па­ру­бок.

1 2 3 ... 15
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький"