Читати книгу - "Пан Ібрагім та квіти Корану, Шмітт Ерік-Емманюель"
- Жанр: 💙 Зарубіжна література
- Автор: Шмітт Ерік-Емманюель
- 295
- 0
- 04.06.22
Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.
Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.
Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ерік-Еммануель ШМІТТ
ПАН ІБРАГІМ ТА КВІТИ КОРАНУ
Повість
(пер. Олена Борисюк)
Брюно Аврааму Кремеру
В одинадцять років я розбив свою свинку і пішов до повій.
Моя свинка була блискучою порцеляновою скарбничкою кольору блювотиння, зі щілиною, в яку можна вкинути монетку без жодної можливості її звідти дістати. Мій тато вибрав саме її з єдиної причини, яка чітко відповідала його життєвому кредо: гроші існують для того, щоб їх зберігати, а не цвиндрити.
У свинячому череві лежало двісті франків. Чотири місяці роботи.
Якось уранці, перед тим, як піти до ліцею, тато сказав:
— Мойсею, я щось не розумію… я не дорахувався грошей… відтепер усі свої витрати на покупки записуватимеш у кухонний зошит.
Значить, йому було замало лаяти мене як у ліцеї, так і вдома, змушувати мити, вчитися, готувати їсти, ходити за покупками, жити самому у великій, похмурій, порожній квартирі, позбавленому любові, бути скоріше рабом, ніж сином адвоката без справ і дружини, треба було ще зробити мене злодієм! Оскільки мене вже все одно запідозрили у крадіжці, залишилося це тільки зробити.
Отож усередині скарбнички було двісті франків. І двісті франків коштувала дівчина з Райської вулиці. Такою була ціна за перехід у статус чоловіків.
Перші дівчата попросили показати посвідчення особи. Незважаючи на мій голос і вагу (я був здоровий, як мішок із солодощами), вони сумнівалися щодо заявлених шістнадцяти років — мабуть, бачили, як усі останні роки я тут проходив і підростав, тягнучи сітку з продуктами.
У кінці вулиці, під навісом будинку стояла новенька. Вона була повненькою і гарненькою, як із картинки. Я показав їй гроші. Вона посміхнулась.
— А тобі вже є шістнадцять?
— Так… від сьогоднішнього ранку.
Ми піднялися. Я не міг повірити. Дівчині було двадцять два роки, старувата, зате вся моя. Спершу вона пояснила, як треба митися, потім — як кохатися…
Звісно, я все це вже знав, але дозволив їй розказати, щоб вона почувалася розкуто; крім того мені подобався її голос, трішки вуркотливий і сумний. Впродовж усього часу я був на межі втрати свідомості. Наприкінці вона ніжно погладила мене по голові і сказала:
— Ти мусиш повернутись і принести мені якийсь даруночок.
Це майже повністю розвіяло мою радість: я геть забув про подарунок. От маєш, я став чоловіком, пройшов посвяту між жіночими стегнами й ледве тримався на тремтячих ногах, а проблеми вже почалися: я геть забув про славнозвісний даруночок.
Я бігом повернувся додому, ввірвався у свою кімнату і став озиратися, шукаючи, що цінного я можу подарувати, а потім швидко побіг назад на Райську вулицю. Дівчина все ще стояла під навісом. Я вручив їй свого плюшевого ведмедика.
Майже у той самий час я познайомився з паном Ібрагімом.
Пан Ібрагім завжди був старим. Жителі Голубої вулиці та вулиці Фобур-Пуасоньєр одностайно проголосують, що на їхній пам'яті, з восьмої години ранку до півночі, завжди бачили пана Ібрагіма в його бакалійній крамничці, згорбленим між касою і миючими засобами, одна нога у вузькому проході, друга — під коробками з сірниками; одягненим у сіру робу поверх білої сорочки, з зубами кольору слонової кістки, прихованими під тоненькими вусиками, очима кольору зеленувато-коричневих фісташок, трохи світліших, ніж його брунатна шкіра, поплямована мудрістю.
Усі ж бо вважали пана Ібрагіма мудрецем. Безперечно, тому, що принаймні впродовж сорока років він був Арабом на єврейській вулиці. Безперечно, тому, що він багато посміхався і мало говорив. Безперечно, тому, що він, здавалося, зміг уникнути звичної метушливості смертних, особливо таких смертних, як парижани: ніколи не рухався, як гілка, прищеплена до табуретки, ніколи ні перед ким не прибирав прилавок і зникав невідь-де між дванадцятою годиною ночі й восьмою ранку.
Отож я щодня робив покупки і готував їсти. Я купував тільки консерви. Я їх купував щодня не тому, що хотів, аби вони були свіжі, а тому, що мій батько залишав грошей не більше як на один день, а потім — так простіше готувати.
Відколи я почав обкрадати свого батька, щоб покарати його за те, що він мене в цьому запідозрив, я почав красти і в пана Ібрагіма. Мені було трохи соромно, але, щоб перебороти свій сором, розплачуючись, я цілеспрямовано думав:
— Зрештою, це всього-на-всього Араб!
Я щодня дивився в очі панові Ібрагіму, і це мене підбадьорювало.
— Зрештою, це всього-на-всього Араб!
— Я не араб, Момо, я родом із Золотого Півмісяця[1].
Я зібрав свої покупки і вискочив, приголомшений, на вулицю. Отже, пан Ібрагім читає мої думки! А якщо він читає мої думки, то, можливо, знає, що я його обкрадаю?
Наступного дня я не приховав жодної консерви, зате запитав його:
— Золотий Півмісяць — це де?
Зізнаюсь, я цілу ніч уявляв, як пан Ібрагім сидить на одному ріжку Золотого Півмісяця і ширяє в зорянім небі.
— Так називається територія, яка тягнеться від Анатолії до Персії, Момо.
Наступного ранку я додав, дістаючи гаманець:
— Мене звуть не Момо, а Мойсей.
Назавтра вже він додав:
— Я знаю, що ти Мойсей, тому й називаю тебе Момо, бо це звучить менш претензійно.
Наступного дня, рахуючи сантими, я запитав:
— А вам що до того? Мойсей — єврейське ім'я, а не арабське.
— Я не араб, Момо, я мусульманин.
— То чому ж усі називають вас Арабом вулиці, якщо ви не араб?
— Араб, Момо, означає "той, чия бакалійна крамничка відчинена з восьмої години ранку до півночі і навіть у неділю".
Отак точилася наша розмова. По фразі на день. Нам нікуди було поспішати. Бо він був старим, а я — молодим. І раз на два дні я цупив баночку консервів.
Гадаю, у нас пішов би рік чи два на годину розмови, якби одного разу ми не зустріли Бріджит Бардо.
На Голубій вулиці — як у вулику. Рух транспорту зупинено. Дорогу перекрито. Знімають фільм.
Усі особи чоловічої та жіночої статі, що проживають на вулицях Голубій, Метеликів і Фобур-Пуасоньєр, — у повній готовності. Жінки хочуть перевірити, чи вона справді така гарна, як кажуть; чоловіки не годні й думати, їхній розум затиснуто ширінкою штанів. Бріджит Бардо тут! Сама Бріджит Бардо!
Я ж прилип до вікна. Дивлюся на неї, і вона нагадує мені сусідську кицьку з п'ятого поверху, маленьку гарненьку кішечку, яка полюбляє розлягтися на балконі на осонні і, здається, живе, дихає та кліпає очима лишень заради того, щоб викликати захоплення. Придивившись, я виявляю, що вона також дуже схожа на повій із Райської вулиці, не усвідомлюючи, що насправді це повії з Райської вулиці копіюють Бріджит Бардо, щоб привернути увагу клієнтів. Я просто чманію, коли зауважую, що пан Ібрагім вийшов на поріг крамнички. Вперше в житті — принаймні відколи я існую — він зліз зі своєї табуретки.
Надивившись на те, як маленьке звірятко на ймення Бардо викручується перед камерами, я пригадую вродливу блондинку, якій тепер належить мій ведмедик, і вирішую спуститися до пана Ібрагіма, щоб скористатись його неуважністю й поцупити кілька баночок консервів. Катастрофа! Він знову повернувся до своєї каси. Його очі сміються, коли він розглядає Бардо з-за пачок мила та прищепок. Я ніколи раніше не бачив його таким.
— Ви одружені, пане Ібрагіме?
— Так, звісно, я одружений.
Він не звик, щоб йому ставили запитання.
Тієї миті я міг заприсягтися, що пан Ібрагім не такий уже й старий, як усі гадають.
— Пане Ібрагіме, уявіть, що ви пливете в одному човні з дружиною і Бріджит Бардо. Човен починає тонути. Що ви робитимете?
— Б'юсь об заклад, що моя дружина вміє плавати.
Я ніколи не бачив, щоб очі так сміялись, його ж очі сміялися, вони заходилися реготом, що розносився луною.
Раптом, як по бойовій тривозі, пан Ібрагім виструнчився: до крамниці зайшла Бріджит Бардо.
— Добрий день, пане, у вас є вода?
— Звичайно, панно.
І тут сталося неймовірне: пан Ібрагім підвівся, щоб узяти на полиці та принести їй пляшку води.
— Дякую, пане. Скільки з мене?
— Сорок франків, панно.
Бріджит відсахнулася. Я також. Пляшка води коштувала тоді два франки, не більше.
— Я не знала, що вода тут така рідкість.
— Рідкістю є не вода, панно, а справжні зірки.
Він сказав це з таким шармом і такою невідпорною усмішкою, що Бріджит Бардо зашарілася, дістала сорок франків і пішла.
Я не міг отямитися.
— Ну, ви й нахабні, пане Ібрагіме.
— Що ж, мій маленький Момо, треба ж комусь відшкодувати всі ті баночки консервів, що їх ти у мене поцупив.
Відтоді ми й стали друзями.
Звісно, від цієї миті я міг би красти консерви десь інде, але пан Ібрагім узяв з мене обіцянку:
— Момо, якщо ти повинен красти й далі, то продовжуй це робити у мене.
Протягом наступних днів пан Ібрагім розказав мені безліч способів, як витягти гроші в батька непомітно для нього: подавати старий учорашній, а то й позавчорашній хліб, попередньо потримавши його у духовці; додавати до кави цикорій, потроху збільшуючи дозу; повторно запарювати використані пакетики чаю; розводити його звичне "Божоле" вином за три франки і на завершення — справжня ідея, з тих, яка підтвердила, що пан Ібрагім був експертом у мистецтві діставати інших, — замінити домашній паштет собачими консервами.
Завдяки втручанню пана Ібрагіма світ дорослих дав тріщину, і однорідна незмінна стіна, на яку я щоразу наражався, пропала — крізь утворену щілину мені простягли руку.
Я знову зекономив двісті франків і тепер зможу довести собі, що став чоловіком.
Я йшов Райською вулицею прямісінько до навісу, під яким стояла нова власниця мого ведмедика. Я приніс їй подаровану мені черепашку, справжню черепашку, привезену з моря, справжнього моря.
Дівчина мені усміхнулась.
У цю мить з алеї вигулькнув чоловік, що біг, наче пацюк, а за ним із криком повія:
— Украли! Моя сумочка! Ловіть злодія!
Не вагаючись ні хвилини, я витягнув ногу вперед. Злодій розпластався за кілька метрів. І я наскочив на нього.
Злодій подивився на мене і, побачивши, що я ще дитя, посміхнувся, наміряючись дати мені прочухана, та оскільки на вулицю вигулькнула дівчина, горлаючи дедалі гучніше, він схопився на ноги і змився. На щастя, крики повії мене врятували.
Похитуючись на високих підборах, дівчина підійшла ближче. Я простягнув їй сумку, яку вона радісно притиснула до пишних грудей, що вміли так гарно колихатися.
— Дякую, хлопчику. Як я можу тобі віддячити? Хочеш спробувати разок?
Вона була старою.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пан Ібрагім та квіти Корану, Шмітт Ерік-Емманюель», після закриття браузера.