Читати книгу - "Пан Ібрагім та квіти Корану, Шмітт Ерік-Емманюель"

Їй було близько тридцяти. Але пан Ібрагім завжди казав, що жінок не слід ображати.

— О'кей.

Ми піднялися. Власниця мого ведмедика була дуже обурена тим, що її колега вкрала мене у неї. Коли ми порівнялись із нею, вона шепнула мені на вухо:

— Приходь завтра. Я також зроблю це безкоштовно.

Я вирішив не відкладати на завтра…

Пан Ібрагім та повії ще більше ускладнювали моє життя з батьком. Я вдався до порівняння, що призвело до жахливих і запаморочливих висновків. Поряд із татом мені завжди було холодно. Тоді як з паном Ібрагімом і повіями ставало тепліше й світліше.

Я дивився на високу і глибоку бібліотеку, що передавалась у спадок, на всі ці книжки, що буцімто вміщають квінтесенцію людського розуму, перелік законів, невловиму сутність філософії, я розглядав їх у сутінках — Мойсею, зачини віконниці, світло нищить оправи — потім дивився на батька, що читав, сидячи у кріслі, ізольований у колі світла від торшера, яке, наче жовте сумління, падало на сторінки книжки. Він закрився у стінах своєї науки, приділяючи мені уваги не більше ніж собаці (собак він, до речі, ненавидів), і навіть не намагався кинути мені бодай одну кістку своїх знань. А якщо трохи пошуміти…

— Ой, пробач…

— Помовч, Мойсею. Я читаю. Я — працюю…

"Працювати", яке пишномовне слово, що служить незаперечним виправданням на всі випадки життя.

— Вибач, тату.

— Слава Богу, що твій брат Попол був не таким.

Попол — це друге ім'я моєї нікчемності. Щоразу, як я щось роблю не так, мій батько кидає мені в обличчя спогад про старшого брата. "Попол був дуже старанним у школі. Попол любив математику й ніколи не бруднив ванної. Попол ніколи не пісяв повз унітаз. Попол любив читати книжки так сильно, як і його батько".

Чесно кажучи, навіть спогад про те, що мама пішла з Пополом незадовго після мого народження, болить менше, ніж імовірність проживання поряд із такою живою досконалістю, як Попол; це виходило б за межі моїх можливостей.

— Тату, як ти гадаєш, Попол мене любив би?

Батько розгублено розглядає моє обличчя, точніше, намагається його розшифрувати.

— Що за запитання!

Ось і відповідь: що за запитання!

Я навчився дивитися на людей очима батька. З недовірою, презирством… Розмови з арабом-бакалійником, хоча він і не араб, адже "араб — це той, хто тримає бакалію відчиненою пізно ввечері та в неділю", послуги повіям — усі ці речі я складав у потаємному сховку моєї душі, яка не становила офіційної частини мого життя.

— Чому ти ніколи не посміхаєшся, Момо? — запитав мене пан Ібрагім.

Це був справжній підступний удар під дих, я не був готовий до такого запитання.

— Посмішка — це забаганка багатих людей, пане Ібрагіме. У мене немає на неї коштів.

Якраз щоб позлити мене, він розплився в посмішці.

— Бо ти гадаєш, що я належу до багатих?

— У вашій касі завжди є гроші. Я не знаю нікого, хто протягом усього дня мав би перед собою так багато купюр.

— Але гроші потрібні для того, щоб платити за товар і за приміщення теж. Уяви собі, наприкінці місяця мені залишається зовсім небагато.

І він посміхнувся ще дужче, ніби кепкуючи з мене.

— Пане Ібрагіме, коли я кажу, що посмішка — це забаганка багатих, то маю на увазі, що вона для щасливих людей.

— Отут ти й помиляєшся. Саме посмішка робить людей щасливими.

— Так я й повірив.

— Спробуй.

— Кажу ж, так я й повірив.

— Ти ж увічливий хлопчик, Момо?

— Мушу, інакше отримаю ляпаса.

— Ввічливість — це добре. Але люб'язність — іще краще. Спробуй посміхнутись, і тоді побачиш.

Що ж, з огляду на те, як мило пан Ібрагім, який періодично підкидає мені баночку тушкованої капусти зі шматочками сосисок найвищої якості, просив мене про це, варто спробувати.

Наступного дня я справді веду себе, як хворий, якого вночі накололи: посміхаюся геть усім.

— Ні, мадам, перепрошую, але я не зрозумів завдання з математики.

Гоп — посмішка!

— Я не зміг його виконати!

— Що ж, Мойсею, я тобі поясню його ще раз.

Нечувано. Ні репету, ні попереджень. Нічого.

У їдальні…

— Можна мені ще трохи каштанового повидла?

Гоп — посмішка!

— Так, із сиром…

І ось нова порція.

У спортивному залі я зізнаюся, що забув кеди.

Гоп — посмішка!

— Вони ще не висохли, пане…

Вчитель сміється і поплескує мене по плечу.

Оце клас! Ніщо не може встояти переді мною. Пан Ібрагім дав мені абсолютну зброю. Я "обстрілюю" своєю посмішкою весь світ. До мене більше не ставляться як до таргана.

Повертаючись зі школи, я звернув на Райську вулицю. Я звертаюся до найвродливішої повії, високої чорнявки, яка мені завжди відмовляла:

— Ну, що?

Гоп — посмішка!

— Піднімемось?

— А тобі вже є шістнадцять?

— Авжеж, мені вже давно шістнадцять!

І знову — посмішка!

Ми піднімаємося.

Потім, одягаючись, я розказую їй, що працюю журналістом і пишу велику книгу про повій…

Гоп — посмішка!

…що мені потрібно, аби вона розказала трохи про своє життя, якщо, звісно, хоче.

— Ти справді журналіст?

Посмішка!

— Так, точніше, вчуся на журналістиці…

І вона розповідає. Я дивлюся на її груди, що тихо колишуться, коли вона починає говорити. Я не можу повірити. Жінка розмовляє, зі мною. Жінка. Посмішка. Вона розказує. Знову посмішка. Вона розказує.

Ввечері, коли батько повертається, я, як завжди, допомагаю йому зняти пальто і, прошмигнувши вперед, стаю прямісінько перед ним у світлі, аби він мене бачив.

— Вечеря готова!

Гоп — посмішка!

Він здивовано дивиться на мене.

Я продовжую посміхатися. Наприкінці дня це нелегко, але я тримаюся.

— Ти щось утнув?

Тут посмішка зникає.

Проте я не впадаю у відчай.

За десертом я роблю ще одну спробу.

Гоп — посмішка!

Він збентежено мене роздивляється.

— Підійди-но сюди, — каже він.

Я відчуваю, що моя посмішка близька до перемоги. Опля, ще одна жертва. Я підходжу. Можливо, він хоче мене поцілувати? Якось він розказував, що любив цілувати Попола, що той був лагідним хлопчиком. Можливо, Попол зрозумів силу посмішки ще від народження? Або в моєї матусі був час, щоб його цього навчити.

Я стою поряд із батьком, на рівні його плеча. Його вії відображаються в його зіницях. Я ж посміхаюсь, ледве не розриваючи рота.

— Треба поставити тобі брекети. Я ніколи раніше не помічав, що в тебе стирчать зуби.

Саме після цього випадку я взяв собі за звичку, тільки-но мій батько лягав спати, ходити ввечері до пана Ібрагіма.

— Я сам у всьому винен, якби я був, як Попол, татові було би простіше мене любити.

— Хіба тобі про це щось відомо? Адже Попол поїхав.

— Ну то й що?

— Можливо, він терпіти не міг твого батька.

— Ви так гадаєте?

— Він же поїхав. Ось тобі й доказ.

Пан Ібрагім дав мені жовті монетки, щоб я складав їх у стовпчики. Це мене трохи заспокоювало.

— А ви знали Попола? Пане Ібрагіме, то ви його знали? Що ви про нього думаєте?

Він різким ударом закрив свою касу, наче боявся, що вона заговорить.

— Момо, ось що я тобі скажу: ти мені у сто, тисячу разів подобаєшся більше, ніж Попол.

— Справді?

Я був радий, але не хотів цього показувати. Я стиснув кулаки і трохи вишкірив зуби. Треба захищати сім'ю.

— Обережно, я не дозволю вам говорити погано про мого брата! Чим вам Попол не до вподоби?

— Попол був дуже хорошим хлопчиком, дуже хорошим. Але, вибачай, мені більше подобається Момо.

Я був милостивим принцом і вибачив йому.

За тиждень пан Ібрагім послав мене на консультацію до знайомого дантиста, що працював на вулиці Метеликів. У пана Ібрагіма явно була волохата лапа. Наступного дня він мені сказав:

— Момо, менше посміхайся, досить уже. Та ні, жартую. Мій товариш запевнив, що тобі не потрібні брекети.

Він нахилився до мене, його очі реготали.

— Уяви собі, що ти йдеш на Райську вулицю із залізяччям у роті: яка повія тоді повірить, що тобі шістнадцять.

Тут пан Ібрагім влучив у самісіньке яблучко. І тепер уже я сам захотів поскладати монетки, щоб дати лад думкам.

— Звідки ви все це знаєте, пане Ібрагіме?

— Та я нічого такого не знаю. Я тільки знаю, що є в моєму Корані.

Я зробив ще кілька стовпчиків із монет.

— Момо, добре, що ти ходиш до професіоналок. Попервах завжди треба ходити до професіоналок, до жінок, які добре знають своє ремесло. Потім, коли ти додаси різні складнощі й почуття, зможеш перейти на аматорок.

Мені стало краще.

— А ви іноді ходите на Райську вулицю?

— Рай відкритий для всіх.

— А-а-а, вигадуєте, пане Ібрагіме, не хочете ж ви сказати, що досі ходите туди, у вашому віці!

— Чому ж ні? Хіба вона зарезервована тільки для малоліток?

Тут я відчув, що змолов дурницю.

— Момо, а як тобі ідея сходити кудись разом?

— О, то ви іноді ходите, пане Ібрагіме?

Ну ось, я знову змолов дурницю. Тому додав найширшу посмішку.

— Точніше, я мав на увазі, що ви весь час сидите на табуретці.

Утім, я дуже зрадів.

Наступного дня пан Ібрагім повіз мене до Парижа, красивого Парижа, такого, як на туристичних знімках. Ми пройшлися вздовж Сени, яка не така вже й пряма.

— Поглянь, Момо, Сена обожнює мости, як жінка, що обожнює браслети.

Потім ми погуляли у скверах на Єлисейських Полях, біля театру маріонеток та інших театрів. Потім вулицею Фобур-Сент-Оноре, на якій було повно магазинів під брендами Ланвен, Гермес, Сен-Лоран, Карден… ці величезні порожні бутики виглядали смішними проти крамнички пана Ібрагіма, загалом не більшої за ванну кімнату, але в якій був зайнятий кожен сантиметр, де на полицях, що тяглися від підлоги до стелі, у три чотири ряди лежали всі товари першої, другої… ба навіть третьої необхідності.

— Дивина та й годі, пане Ібрагіме, як бідно виглядають вітрини магазинів для багатіїв. Там же нічого нема.

— Це називається люкс, Момо: голі вітрини, порожній магазин, усе заховано в ціні.

Ми закінчили прогулянку в таємничих садах Королівського палацу, де пан Ібрагім купив мені свіжовидушений сік лимона і віднайшов свою легендарну непорушність на табуретці біля бару, повільно потягуючи лікер "Сузі", змішаний з анісовим сиропом.

— Мабуть, класно жити в Парижі.

— Але ж ти живеш у Парижі, Момо.

— Ні, я живу на Голубій вулиці.

Я дивився, як він насолоджувався коктейлем.

— Я гадав, мусульмани не вживають алкоголю.

— Це правда, але я суфіст.

Тут я відчув, що поводжусь нескромно, що пан Ібрагім не хоче розказувати про свою хворобу, зрештою, він має на це право; тож я мовчав аж до нашого повернення на Голубу вулицю.

Увечері я розгорнув татового словника, "Ларуса".