Читати книгу - "Сонети (збірка), Шекспір Вільям"

СОНЕТИ

Переклав Дмитро Паламарчук

1

Ми пагінці плекаємо кущів,
Щоб відновить красу троянди ними.
Хай кущ старий і всохне без дощів, —
Весною пагін молодий цвістиме.

А ти, в свій блиск закоханий без меж,
Марнуєш скарб, позичений в природи,
І з голоду серед достатку мреш,
Жорстокий вороже своєї вроди.

Провіснику весняної снаги,
Коротких днів окрасо нетривала,
Твоя самітність нині в ланцюги
Потік життя безжально закувала.

Над світом змилуйся і дар краси
Новим вікам назустріч понеси.

2

Як сорок зим, суворі й невмолимі,
Чоло твоє поріжуть молоде,
А врода юності більш не цвістиме
І вже зів’ялим листом опаде, —

Що скажеш ти, де молодості шати?
Слова: "Я зберігав недбало їх"
Ганебним будуть вироком звучати
Тоді в устах, розтратнику, твоїх.

Чи відповідь не краща від тієї:
"Оце мій син, на нього подивись,
В нім виправдання старості моєї
І свідчення, яким я був колись".

Раз по раз дивлячись на сина свого,
Подібним станеш сам до молодого.

3

В свічадо глянь на свій дозрілий квіт, —
Чи то ж не час тобі нащадка мати?
Сівби уникнувши, обдуриш світ,
Якусь жону позбавиш благодаті.

Котра з дівчат не дасть під твій посів
Свойого лона безколосу ниву?
Та й хто б самозакоханий хотів
Зійти в могилу, занедбавши жниво?

Ти — матері свічадо, і вона
Стрічає там свої далекі квітні.
Так і до тебе юність чарівна
Загляне в зморщок вікна непривітні.

Не кинеш сліду в пам’яті людській, —
То сам умри, і згине образ твій.

4

Ти, любий марнотрате, не владар
Отого спадку, що марнуєш нині, —
Природа щедра, та красу не в дар,
А в позику лише дає людині.

Чому ж, скупарю, зловживаєш ти *1
Щедротами, що дані для роздачі?
Чому ціннотам не даєш рости,
Ховаєш скарб, як той лихвар ледачий?

Ти — сам крамар і сам же — покупець,
Сам — розкрадач у свого Я господі.
Та як життю настане вже кінець, —
Не станеш ти перед судом, як злодій?

Свою красу — намарне вжитий скарб —
В могилу візьмеш ти, лихий скупар.

5

Всевладний час зродив краси взірець,
Що досконалістю вражає зір.
Тоді нищителем стає творець
І нищить свій неперевершний твір.

Це ж саме він під вітру дикий рев
Жбурляє літо злій зимі до ніг,
І пада лист, і стигне сік дерев,
І всю красу вкриває мертвий сніг.

Коли б не квітів запахущий хміль —
Текучий бранець у тюрмі зі скла,* —
Забули б ми в морози й заметіль
Красу весни, що квітами цвіла.

У тій тюрмі зелений гине лист,
Не пахощі — душі і тіла вміст.

6

Не дай зимі нищівною рукою
Весни й твоєї погубити шал.
Жагою сповни будь-який фіал,
Помнож скарби не літом, а весною.

Це — не лихварство, гідне осороми,
А з власної краси належний зиск,
Це сил поновлення і юний блиск,
Це десять Я навколо тебе в домі.

Ти щастя десять би разів помножив,*
Якби відбився в десятьох синах.
Що візьме смерть? Хіба нікчемний прах,
Бо погасить твого вогню не зможе.

Вродливий ти, тож не давай краси
Під вістря невмолимої коси.
7

Поглянь на схід, як в сяйві благовіснім
Лице вогненне ранок підійма,
І вся земля тим променям навкісним
Вітання шле, ясніючи сама.

Зеніту дійде світла колісниця,*
Як молодість — найкращої пори,
І ми за сяйвом повертаєм лиця,
Рвучись душею й тілом догори.

Коли ж з горба небесного поволі
Світило стомлене іде на спад,
Його красу забувши, мимоволі
Ми до землі вертаємось назад.

Пополудні й твою забудуть вроду,
І сам помреш, як не поновиш роду.

8

Ти — музика, чого ж музичні звуки
Печаль породжують в очах твоїх?*
Чом любиш те, що завдає лиш муки,
Радієш прикрощам і прагнеш їх?

Ті звуки, здружені в однім концерті,
Твій дух бентежать, нищать супокій?
В них докір лиш самотності упертій
І докір безпотомності твоїй.

Чи чуєш ти, як струни дружним ладом
Озвалися на ніжний звук струни?
Неначе пісню, посідавши рядом,
Співають батько, мати і сини.

1 звуки ті без слів проголосили:
"В твоїм житті не має соло сили".

9

Чи втримує тебе від шлюбу страх,
Щоб не лилися сльози удовині?
Якщо ж краса, не втілена в синах,
Разом з тобою щезне в домовині,

То безпотомною жоною світ
Розпачливо ридатиме в жалобі.
Син — втіха удовина: мужів цвіт
Живе для неї в синовій особі.

Не щезне скарб змарнований, о ні!
Він тільки з рук перейде в інші руки.
То гине світла врода повесні,
Як не несуть її сини і внуки.

Чи має добрі до людей чуття,
Хто сам собі вкорочує життя?

10

Спростуй чутки, позбавлені підстав,
Що, люблений, нікого ти не любиш
І спадщину, що від батьків дістав,
Ганебно так, так нерозважно губиш.

Жорстокий вороже, в добрі своїм
Вдаєшся ти до нищення й розбою, —
Ти люто батьківський руйнуєш, дім,
Що мусив буть поновлений тобою.

Змінися сам, тоді змінюсь і я.
Чи треба ліпшого любові дому?
Ласкавий будь, як зовнішність твоя,
І стань господарем у домі свому.

Змінись — таж любиш ти мене, відай, —
І синові свої скарби віддай.

11

Йдучи в ущерб, ти в синові ростеш,
Що навесні плекав колись при собі.
Він твій вогонь несе в своїй особі,
Його снага стає твоєю теж.
Це мудрості закон, який стоїть
Основою усіх основ назавше.
Вогонь життя без нього, відпалавши,
Навік би згас за шість десятиліть.*

Хай безпотомно йдуть у небуття
Безликі й ниці пасерби природи.
Тобі ж вона не шкодувала вроди,
І мусиш ти продовжити життя.

Вона тебе різьбила на печать, —
Пора вже й відбиватися почать.

12

Коли годинника подзвіння сонні
Звістують дня померклого відхід,
Коли безжально сніг ляга на скроні
І осипається фіалки цвіт;

Коли тремтять безлисті верболози,
Де в спеку тінь була для череди,
А вицвіт літа у снопах на возі
Трясе остюччям сивим бороди,* —

Я думаю про квіти нетривалі —
Краси твоєї швидкоплинний цвіт, —
Невже судилось їм в років проваллі
Загинути, осиротивши світ?

О ні! Не знищить їх коса осіння,
Коли від них розсіється насіння.

13

О, не міняйся, будь же сам собою!
Не будеш ти собою, живши сам.
Свою красу ти б міг зробить тривкою,
Коли б віддав її своїм синам.

З лиця землі тоді не зможе стерти
Твойого образу жорстокий час.
Ти будеш сам собою і по смерті
У спадкоємцеві своїх окрас.

Хто дасть палити батьківську господу?
Та син її статечний береже щ
В зимові дні, у спеку і негоду
Супроти бурі, шашеля й пожеж.

Коханий мій, не будь же марнотратом, —
Ти батька мав, то будь і сам же татом.

14

По зорях я гадати не бажаю,
Хай знана астрономія мені,*
Я не скажу, чи бути урожаю,
Чи голоду, пожежам і війні.

Я й за хвилину наперед не бачу
Ні бур, ані морозів, ні відлиг,
Царям не врочу успіхів, невдачі,
Що в знаках неба сховані від них.

Та я одне пророчу безпомильно,
З очей-зірок твоїх читаю те:
Квіт правди і краси цвістиме спільно,
Як по тобі нащадок твій зросте.

Коли ж на світі не залишиш сина,
Загине правда і краса загине.

15

Коли подумаю, що мить єдина
Лежить між розквітом і сном могил,
Що світ — видовище, в якім людина
Підвладна силі неземній світил;*

Коли дивлюсь, що нас, немов рослину,
Вирощують і нищать небеса,
Що юний шал трива одну хвилину,
А там навік безслідно погаса, —

Стривожений несталістю такою,
В розпуці гину я, відома річ,
Бо Час і Розпад ладяться війною
Твій день ясний перетворить на ніч.
І я іду на Час несамовитий,
Щоб нищене словами відновити.

16

Але чому, як час почав облогу,
Не йдеш війною на тирана сам?
Мій вірш слабкий,* він опору тривкого
Не виставить запеклим ворогам.

Досягши верховин краси і сили,
Лани незаймані ори і сій:
Красуні лона радісно б відкрили,
Щоб юний образ повторити твій.

І проросте твоє найбільш тривале
Нове життя і тіла, і душі,
Якого внукам би не змалювали
Мої убогі й немічні вірші.

Віддай себе — і житимеш в століттях
В малюнку власному — у рідних дітях.

17

Ну, хто ж колись повірить в ці слова,
Хай щиро цноти в них твої відбиті?
Мій вірш, як напис на могильній плиті,
Твоїх ціннот усіх не відкрива.

Коли б красу твою неповториму
Зумів я повністю відбити враз, —
Сказали б люди: "Бреше віршомаз,
Сю вроду він списав із херувима".

Взяли б на кпини зжовклі папірці,
Немов дідка, що ласий на похвали.
Та й казкою б нікчемною назвали
Усе, що бачим на твоїм лиці.

А хай твій син в далекі дні сягне ті,
Ти житимеш і в синові, й в сонеті.
18

Рівнять тебе до літньої пори?
Ти сталіший, чарівніший від неї.
Весняний цвіт зірвуть лихі вітри,
І літа мить мигне лиш над землею.

Небесне око розсипа жарінь,
А то сховається в часи негоди, —
І на красу, бува, лягає тінь
В мінливості примхливої природи.

Твоєму ж літу в осінь не ввійти,
Рокам краси твоєї не зітерти,
І смерть тебе не годна досягти, —
В моїх словах ти не підвладний смерті.*

Аж доки дишуть люди, бачить зір —
В моїх словах ти житимеш, повір!

19

Левині пазурі притуплюй, з пащі
Тигриної, о часе, зуби рви,
Руйнуй всі витвори землі найкращі
І фенікса спали в його крові,*

Спустошуй світ, і радощі, і горе,
Людські утіхи знищуй без жалю,
Хай твій леміш всю землю переоре,
Що хоч роби, — лиш про одне молю:

У злобі не карбуй чола ясного
Моєму другові своїм різцем.
Хай врода образу його земного
Для всіх віків залишиться взірцем.

Проте роби, о часе, все найгірше, —
Я збережу його в безсмертнім вірші.

20

З природи примх — обличчя в тебе жінки,
Владарю-владарко жагучих мрій,
Жіночий серця віск і тільки вчинки,
На щастя, зовсім не властиві їй.

Ясні твої нелицемірні вічі,
І промінь їхній золотить усе.
Він погляди полонить чоловічі,
Серцям жіночим болещі несе.

Ти на жону Природою зачат,
Вона ж сп’яніла, дивлячись на тебе,
Та й додала щось любе для дівчат,
У чім не мав я жодної потреби.

Коли вже так, то поділи свій статок:
Мені любов, жінкам — отой додаток.*

21

Ні, я не йду тропою віршоробів,
Що оди тчуть з фальшивої краси,*
Їй не шкодують неба для оздоби
Здрібнілі і охриплі голоси.

Своїх я уст брехнею не поганив,
Для порівнянь не брав так, як вони,
Скарбів земних, перлин всіх океанів,
Зірок і квітів ранньої весни.

У вірші правда — над усе для мене,
І я писав, що мила — чарівна,
Хоча від матері лице натхненне,
А не з небес отримала вона.

Мою любов хвалити не годиться, —
Вона не крам, що продають в крамницях.

22

Не вірю дзеркалу, що вже старий я,*
Твоєю ж юністю я молодий.
Але як час твоє лице пориє,
Упевнюсь я — кінець приходить мій.
Твоя краса — це шати мого серця,
Що до грудей покладене твоїх,
Твоє ж в моїх, наснаги повне, б’ється,
Щоб довго ще я молодіти міг.

Я думаю про нього щогодини,
За нього я на все ладен, затям.
Так ніжна мати за життя дитини
Готова власним заплатить життям.

У наших серць тепер життя єдине:
Моє помре — твоє також загине.

23

Немов актор, що, збившися із ролі,
Затнувсь на слові, з остраху мовчить,
Чи як шаленець, на коротку мить,
Упавши в лють, німіє мимоволі, —

Отак і я забув про цілий світ,
Мовчу, в любовному блаженстві млію.
Мого чуття важкий солодкий гніт
Закрив уста і поневолив мрію.

Хай погляд мій іде замість послів
Безмовним вісником палкого серця, —
Він — лицар кращий на любовнім герці,
Аніж полки гучних і пишних слів.

Учись читати писане без мови,
Очима слухать вісника любові.*

24

Мій зір-митець відбив твоє лице
На мого серця полотні незвичнім.
І на зображення удале це
Прийшовсь я рамою на віки вічні.

Щоб свій портрет побачити в мені,
Крізь маляра дивися на творіння, —
Воно в робітні висить на стіні,
Де, як вікно, твій зір пуска проміння,
Там наші очі здружено трудом:
Мої творили цей шедевр новітній,
Твої ж, у грудях будучи вікном,
Впускали щедро сонце до робітні.

Метавсь митець і малював, що міг,
Лише до серця не знайшов доріг.

25

Нехай комусь від щедрої планети —
Високі титули, гучна хвала.
Таких дарів не дістають поети, —
Мені зоря любов твою дала.

Цвіте, мов соняшник, в красі великій
Улюбленець могутнього царя.
Та куца ласка царського двора —
Щез фаворит невдячного владики.

Військовий вождь, по тисячній звитязі *
Лиш раз один розбитий у бою,
В неласку падає, живе в зневазі,
І владу, й честь утративши свою.

Мені ж від зір найбільша честь припала:
Твоя любов, велика і тривала.

26

О владарю чуттів моїх святих,
Як свідчення і щирості, й любові
До тебе йдуть посли мої письмові *
В одежі слів буденних і простих.

Щоб гідно одягти посланців тих,
Окрас не міг я віднайти у слові,
Тож не шкодуй убогому послові
Своїх думок — уборів золотих.

Коли ж зоря, що креслить нам дорогу,
Мені вділивши блиску дорогого,
Любов мою одягне до ладу,
Тоді вже сам я власними руками

Її у серці ховану роками,
До ніг твоїх навіки покладу.

27

Стомившись працею, чекаю ночі.
Щоб любий сон у ліжку віднайти,
Та мисль моя заснуть тоді не хоче;
Всю ніч до тебе зводячи мости,

Вона іде шляхами пілігрима *
Крізь біль і сум, крізь темряву ночей.
І, не змикаючи й на мить очей,
Я бачу пітьму, що й сліпому зрима.

В ній, щастя я шукаючи своє,
Очима серця в темноті знаходжу
Чарівну тінь, на самоцвіт похожу, —
Від неї ніч прекрасніша стає.

Так серцем вічно рвусь я за тобою,
Вночі і вдень не знаючи спокою.

28

Як доступитися мені спокою,
Коли важка утома не мине?
Турботи дня і по ночах зі мною —
І ніч і день пригнічують мене.

Вони, чужі взаємно, тиснуть руки
І, помирившись, проти мене йдуть:
В роботі день не дав мені й дихнуть,
А ніч вбива трутизною розлуки.

Із лестощів брехав я без кінця,
Що день на тебе чарами похожий,
А темну ніч у пітьмі зловорожій
До милого порівнював лиця.

Та день щодня поглиблює розпуку,
А ніч щоніч приносить більшу муку.
29

Зневажений і долею, й людьми,
Плачем тривожу небеса даремне,
Становище відреченого темне
Клянучи, обмиваюся слізьми,

Надіями багатшим прагну буть,
Мінятись долею готовий з тими,
Хто друзями оточений палкими,
Кому Лягла в мистецтві краща путь.

Тоді, згадавши раптом я про тебе,
Картаю сам себе за слабість ту.
Від хмурої землі у висоту
Я гімн, як жайворон, несу до неба.

Я промінять ніколи б не хотів
Твою любов на славу королів.

30

Коли на суд безмовно-тихих дум
Встають далеких споминів тумани, —
Приходить знов давно заснулий сум,
І серце рве, і ятрить давні рани.

Знов гаснуть очі від скорбот німих
За друзями, що вже давно в могилі,
Я марно жду в покірному безсиллі —
Не прозвучить замовклий голос їх!

Тоді оплачений рахунок горя
Я з гострим болем відкриваю знов
І знов плачу за дружбу і любов,
За все, вже відшкодоване учора.

Та лиш тебе побачу я на мить, —
І сум засне, і серце не щемить.

31

У тебе в грудях б’ються ті серця,
Які вважав я взятими землею,
І та любов, що я простився з нею,
Розквітла в рисах любого лиця.

Далекі друзі! Скільки я в одчаї
Колись пролив пекучих сліз по них.
Пройшли роки, — і знов я, мов живих,
Тепер в тобі усіх їх зустрічаю.

Ти мавзолей, в якому знов живуть
Померлі друзі юності моєї.
Чуттів моїх розтрачені трофеї
Вони тобі до крихти віддають.

Тепер в тобі стрічаюсь я із ними,
І я, й вони — віднині всі твої ми.

32

Якщо ти дня діждеш, коли мені
Відчинить смерть свої холодні двері,
І вбогі знов проглянеш ці пісні,
Що збереглись на зжовклому папері, —

Зістав їх з піснею співців нових,
І хай мої здадуться вже старими,
Та їх ти збережи не задля рими, —
Моя ж любов залишилась у них.

Тоді мене вшануй хоча б словами:
— Якби мій друг зростати й досі міг,
То він, змагаючись, поети, з вами,
Ще б кращий дар поклав мені до ніг.

Та він помер, і шанувать я мушу
За форму вас, його ж — за ніжну душу.

33

Я часто споглядав, як сонця схід
Голубить поглядом гірські вершини,
А там проміння п’є росу долини
І залиша на водах світлий слід.
Та тільки хмар обридливий навала
Обляже сонця чарівного вид,
Сплямоване, весь кидаючи світ,
Воно на захід відплива помалу.

Так сонце і моє у час ясний
Мене зігріло ласкою своєю,
Та раптом — хмара, і погас під нею
Твого чуття промінчик золотий.

Небесне сонце хмариться в зеніті,
Чому ж земні не можуть захмарніти?

34

Ти провіщала день мені погожий,*
І я пустився без плаща у путь.
Зненацька хмари з обрію пливуть,
І лається дощ, на водоспад похожий.

Хоч промінь твій, пробившись із-за хмар,
І осушив мене, й зігрів по бурі,
Та залишився на душі тягар
На довгі дні, безрадісно-похмурі.

Нехай ти каєшся й тремтять уста,
Та спочуттям не виправити лиха,
Бо горе кривдника — мала потіха
Тому, хто скривдження несе хреста.

О сльози ці — твого чуття перлини! —
Вони змивають всі твої провини.

35

Вчинивши гріх, не побивайся так:
На сонці й місяці також є плями,
Є на троянді шип, а то й хробак,
Піщинка — в джерелі.