Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

411
0
18.07.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Листи до себе" автора Борис Іванович Кульчицький. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.
Електронна книга українською мовою «Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький» була написана автором - Борис Іванович Кульчицький, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB (електронне видання), FB2 (FictionBook 2.0) та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💛 Публіцистика".
Поділитися книгою "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький" в соціальних мережах: 

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com". Популярні книги українською!!!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 68
Перейти на сторінку:

До читача

Задуму написати книжку про своє дитинство, вік зростання у мене не було.

Лише на зламі 80‑х років минулого століття все частіше поставала думка — залишити своїм дітям, онукам згадку про себе, про своїх батьків. Поступово почав робити записи «до шухляди».

В процесі роботи з’ясувалось, що не знаю майже нічого про свій рід, його генезу. Почав шукати, розпитувати, звертатись до архівів і … вжахнувся.

Революція в Росії, братовбивча громадянська війна «пожирали» людей лише тому, що «мудрі вожді» хотіли цим людям створити «краще життя».

А далі більше: продрозкладка несла голод, колективізація — голодомор, класова боротьба — знищення класу, жорстока боротьба між одно партійцями за владу — політичні репресії, і все заради того, щоб «жить стало лучше, жить стало веселей».

В гонитві до «щасливого майбутнього» в мирний час (!) загинуло стільки людей, що й досі не можемо порахувати — скільки ж?!

Потроху з тієї гаспидської круговерті почали відшуковуватись долі (не всіх) моїх кревних: хто голодом заморений, хто розстріляний, хто «Гулагами» заморожений, тортурами замучений, «щасливі» — на війні убиті.

Шановний читачу! «Листи до себе» (книга перша) пролежали в шухляді понад два десятки літ. Лише згодом, потрапивши до близького мені подружжя Єршінів, «побачили» світ. Заздалегідь прошу вибачення за композиційну недосконалість, огріхи літературного та стилістичного плану, бо то ж робота не професіонала…

І головне. Всі події, обставини, випадки, факти, про які йдеться «В листах…» не є (на жаль) винятковими, як не є винятковою особа автора. Такими в нашому містечку були десятки, в окрузі — сотні, на Поділлі — тисячі, в країні — мільйони. Кожен з них жив, зростає, бачив світ, сприймав і навколишнє по-своєму. Я лише один з них.

Буду вдячний, якщо вважатимете за потрібне виказати свою думку.

04060, Київ, вул. Ольжича, 9а, кв.25 Борис Іванович Кульчицький

«Людство, взяте цілісно - є божественним, проте, в частинах своїх — постає породженням пекла».

Зигмунт Красінський

Болеслав (Борис) Кульчицький

Розділ 1

Волочиськ[1] у моїй пам’яті — це залізнична станція та цукровий завод. Містечко і найближчі села існували одні для того, щоб вирощувати цукровий буряк, інші — щоб виробляти цукор. Таким було це селище в той час, коли я там народився, 20 лютого 1930 року. Якщо точніше, то народився в селі Фрідріхівка Волочиського району, але зараз такого села вже немає. Це просто одна з вулиць Волочиська, яка веде до наступного містечка — Підволочиська. Ці дві місцевості роз’єднує міст через ріку Збруч.

В той час, коли я народився, за рікою були «вороги»: найближчі родичі, сусіди, знайомі тих, хто жив на протилежному березі — у Радянському Союзі. Революція, громадянська війна — і стали близькі між собою люди ворогами.

Пам’ятаю своє раннє дитинство тим, що ВОНИ хочуть на НАС напасти, зробити рабами, повбивати. Це носилося в повітрі, осідало в голові, в душі. Нині не віриться, що таке могло бути, Але тоді все було правильним і зрозумілим.

Я добре пам’ятаю, де ми жили, коли мені було вже 4–5 років. Поряд із заводом[2]. Це метрів за сорок від кам’яного паркану, що огороджував завод та складські приміщення, зовнішня стіна яких була наче продовженням огорожі заводу. Між нашим будинком та заводом йшли під’їздні колії, по яких із складів вивозився цукор. 3 другого боку заводу протікала річка Збруч, а за нею вже жили буржуї.

У вечірні години було чути, як хтось на тому березі скликав курей, гейкав на худобу чи перемовлявся з сусідом. Були і випадки самочинного переходу кордону коровами чи іншою якоюсь свійською живністю. Чував від старших людей, що мешканці з обох сторін перемовлялись один з одним через кордон, вирішуючи свої житейські нехитрі турботи.

Потім, з плином часу, починаючи з 30‑х років, суворих обмежень ставало все більше й більше. Так, що я вже добре пам`ятав і знав, що дивитися на той берег в присутності інших було небажаним, а то і небезпечним. Батькам це загрожувало серйозними неприємностями.

Залізнична станція[3] була віддалена від цукрового заводу. Йти до неї від нас треба було через невелике поле, тепер уже зовсім забудоване. Невиразно пам`ятаю гарний будинок з прилеглим парком графа Льодоховського, будинок директора заводу, обсаджений ялинами, прикордонну заставу, це вже як щось таємниче, недосяжне, що викликає страх.

Оскільки я був маленьким, то все оточуюче мене: будинки, завод, яри, ріки — все було величезним, просторим, високим, глибоким. А ось коли я через кілька десятиріч відвідав ті місця, то був дуже здивований і якось навіть спантеличений тим, що яр, мною такий знаний, виявився зовсім неглибоким, будинки приземкуватими, ріка — вузенькою смужкою, а відстань від заводу до селища зовсім зникла.

Згадуючи дитинство, згадуєш окремі сценки, епізоди. Хотілось би, щоб моя дочка, а особливо онука, знали хто вони, звідки.

Починаючи ці записи, я здивувався мізерності наявних матеріалів, відомостей, письмових документів і взагалі вражаючим нехтуванням історією свого роду. Дивно, що це притаманно не лише для мене, а й для багатьох громадян, моїх співвітчизників.

Повсюдна відмова дітей від своїх батьків з найрізноманітніших причин, число яких невідоме, вірніше нескінченне. Особливо це процвітало у довоєнний період, тобто у першому поколінні.

Що саме можна було визнавати за батьками, я не знаю, а ось що не бажано і небезпечно визнавати, то це знав досконало.

Погано, якщо батьки були віруючими (а скільки до революції було невіруючих?), погано, якщо у них була корова, тим більше — кінь, погано, якщо вони володіли ділянкою землі, будинком. Погано, якщо вони мали сінокосилку, олійницю чи круподерню; якщо вони мали не чоботи, а черевики — погано, якщо вони були поляки, фіни, румуни, євреї, греки… Погано, коли десь, будь-ким служили, коли мали освіту вищу за церковноприходську, коли мали родичів за кордоном, чи самі колись були. Погано, якщо їхні сусіди мали в своїй біографії якийсь із недоліків, перерахованих вище, якщо хтось із співробітників (рівних, старших, молодших) був притягнений «органами». Погано… погано… погано… Не виручало навіть люмпен — пролетарське походження, невігластво і фанатична відданість ідеалам влади Рад, бо була вона, ця влада — владою сатани. Але все це хлопчикові прийшло згодом, коли хлопчик став дідусем.

Раннє дитинство пам`ятається ще різними спогадами. Ось батько поклав мене на коліно до себе, підкидає і в такт співає «…казачка устала, на север глядит, откуда ее милый, казак прилетит…». Або ще інколи наспівує: «Черный

1 2 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"