Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

424
0
18.07.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Листи до себе" автора Борис Іванович Кульчицький. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 67 68
Перейти на сторінку:
вже поминуло наш інтерес. Миттю зібравшись докупи, ми, наче гончі, почали «винюхувати» навколишній простір, все більш розширюючи зону обслідування. Одні забігали до замку — розказували, що бачили в казематі багато куп відстріляних патронів; другі — принесли чутку про цілі складометри боєзапасів в синагозі; треті — про німецькі окопи на березі річки, вистелені полотнами дверей, а в бліндажі німці понапихали подушки, ковдри, перини, щоб на війні їм було сухо і тепло… Наш гурт: Петько, Фелько, Лесь, я і кілька таганрожців «взяли слід» до недоброї і доброї пам’яті кінотеатру «Victoria»[113].

Вихопившись за ріг будівлі, раптом зупинились. На протилежному березі річки, біля самого зрізу води, в тому місці, де стирчали дерев’яні опори зруйнованого мосту, метушились людські постаті «наших«(!). Радість від побаченого була такою, що ледве поборолось бажання розплакатись[114]. Що то наші — було видно і чути по всьому: по кольору форми, по її крою, як вони по-хазяйськи тримались, як вони перегукувались матюганами.

Дерев’яний міст через лівий рукав Бугу німці висадили у повітря, та зробили це так, що більша частина настилу піднялась догори, розсипалась і тут же впала у воду, затримавшись між палями опор. Ось солдати і прилаштовувались по дошках, брусах, щоб перебратись до старої частини міста.

Дехто поспішав, губився, втрачав рівновагу і… плюхався у воду. На березі голосно кепкували з невдах, давали поради, сміялись.

Солдати швидко пристосувались: не чекаючи поки деревина почне осідати під їхньою вагою, вони спритно перестрибували з колоди на дошку, з дошки на стояк і так, відштовхуючись, хапаючись, балансуючи, вискакували до нашого берега, до нас.

Сталося це вранці, разом зі сходом сонця, 18 березня 1944 року, у суботу. Одна з найвеличніших подій у моєму житті. Закінчилось трирічне гибіння у німецько-фашистській окупації, і від тоді затеплилась надія на життя.

Значимість цього шостого дня хіба що може порівнятись з описуваним у Святій Біблії:

«І створив Бог людину за образом Своїм, за образом Божим створив чоловіка і жінку, створив їх.

І благословив їх Бог, і сказав їм Бог: «Плодіться й помножуйтеся, і наповнюйте землю, володійте нею, і пануйте над рибами морськими, і над птахами небесними, і над кожною твариною, що плазує по землі».

І побачив Бог все, що Він створив, і ось, гарно вельми. І був ранок: день шостий»[115].

Тих перших трьох радянських солдат я упізнав би й зараз… Бо в моїй пам’яті вони не змінюються. Стрункі, бадьорі, спритні, добрі. Від зустрічі з нами солдати раділи так само, як і ми. Співчутливо розпитували, як нам жилось, тут же підбадьорювали, що все буде тепер добре, здоровались з нами за руку, міцно стискували за плечі.

А як пасувала солдатам армійська форма! Зелена вистрочена куфайка, підперезана брезентовим поясом з мідною пряжкою — зіркою щільно облягала солдатський торс і зовсім не обмежувала рухів тіла. Зимова шапка «сиділа» на голові так нахильці, що хоч була із штучного сивого хутра — та зразу було видно: в ній не те що холоду, а й самого чорта витерпіти не страшно. Хвацько розчепірені кишенями хебешні галіфе, спритно замотані спіралями обмоток литки, ще не збиті, сирої шкіри черевики — надавали солдатським ногам просто таки скульптурної вишуканості. Дивиною були погони — байкові стрічечки на раменах. Захоплювала дух плащ–накидка — прямокутний відріз м’якого брезенту, накинутий на плечі і пристебнутий навкруг шиї мотузкою. При швидкій ході, рвучких руках, подуві вітерця — поли плащ-палатки здіймались, тріпотіли від чого бачилось, що вони літають. Та що там казати — то була форма наступаючого війська, форма перемагаючого солдата.

Вже не так помітно, але все так же вперто бійці продовжували переправлятись на лівий берег. Хтось з них закріпив червоний прапор на димохідній трубі міської лазні. Азарт переправи захопив і нас.

— А що? Покажемо свою здатнісь!

На уламках мосту утворилося два ланцюжки, ланки яких рухались у протилежних напрямах. Ми дуже старались і у нас виходило. Тепер вже нам подавали руки, наперебій вигукували поради, всіляко підбадьорювали і радісно приймали.

Вже тут ми почули солдатські розмови, що основні переправи радянського війська відбулися по обидва боки Хмільника. Справа через Березну і зліва біля села Широка Гребля.

Батьки автора і тьотя Броня (справа)

Духовий оркестр Волочиського цукрового заводу (вгорі другий зліва батько автора)

Група жінок і дітей працівників Волочиського цукрового заводу ім. Домбаля (1932 р.)

Ян Виговський — «Щасливий». На війні убитий 30 квітня 1945 року під Бранденбургом (Німеччина)

Руїни замку і мечеті у Хмільнику

1 ... 67 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"