Книги Українською Мовою » 💙 Зарубіжна література » Дженні, Гелліко Пол 📚 - Українською

Читати книгу - "Дженні, Гелліко Пол"

150
0
02.04.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дженні" автора Гелліко Пол. Жанр книги: 💙 Зарубіжна література. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Дженні, Гелліко Пол» була написана автором - Гелліко Пол, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Зарубіжна література".
Поділитися книгою "Дженні, Гелліко Пол" в соціальних мережах: 

Бібліотека сучасних українських авторів "ReadUkrainianBooks.com" - це унікальний веб-сайт, що дозволяє знайти популярні книги українською мовою, які охоплюють широкий спектр тем та жанрів. На відміну від традиційних книжкових магазинів, бібліотека працює 24/7 та дозволяє читати будь-яку книгу в будь-який час. Крім того, на сайті можна знайти безкоштовні електронні версії книг, які доступні для завантаження на будь-який пристрій.

Навіть якщо ви знаходитеся далеко від України, "ReadUkrainianBooks.com" дозволяє насолоджуватися українською мовою та літературою, що є важливою частиною культурного досвіду країни. Незалежно від того, чи ви новачок української мови, чи вже володієте нею на рівні носія, "ReadUkrainianBooks.com" пропонує широкий вибір книг на будь-який смак.

Бібліотека також допомагає у популяризації української літератури та авторів, що є важливою роботою відчутної культурної місії. Завдяки "ReadUkrainianBooks.com" можна досліджувати творчість сучасних українських авторів та відкривати для себе нові таланти. Не зважаючи на те, де ви знаходитеся, бібліотека надає можливість переживати світ літератури на новому рівні.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 41
Перейти на сторінку:
Увага! Ви читаєте фрагмент тексту. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників!

Переклад Вікторії Зенгви

Вичерпна котологізація й опис життя бездомних котів, розказані як дивний сон маленького хлопчика

Киць-киць, Котику

(старовинна шотландська колискова)

– Киць-киць, Котику,

Деська ти був?

– Я був у Лондоні,

Бачив королеву.

– Киць-киць, Котику,

Що ти там знайшов?

– Мишку жирненьку

На сходах височенько.

– Киць-киць, Котику,

А куди ти її поклав?

– Поклав у горня,

Щоб їла миленька щодня.

Розділ перший

Як усе почалося

Пітеру здавалося, що його збила машина, хоча він нічого не пам'ятав відтоді, як вирвався від своєї шотландської няні й припустився через вулицю до парку на площі, де темно-смугасте кошеня грілося біля перил і вмивалося у променях ранкового весняного сонця.

Він хотів узяти кошеня на руки і погладити. Няня закричала, після цього – страшний удар, від якого день обернувся на ніч, немов згасло сонце й стало зовсім темно. Боліло приблизно так, як тоді, коли він упав, погнавшись за м'ячем біля купи каміння, і зчесав майже всю шкіру з одного боку ноги.

Схоже, що зараз він у ліжку, і няня якось дивно дивиться на нього. Вона досить близько, так близько, що він може розгледіти, наскільки її обличчя зараз бліде, а не свого звичайного веснянкувато-рожевого кольору, а ще, здається, воно тане, робиться таким крихітним, немов дивишся на нього крізь перевернутий телескоп.

Батьків тут немає, але Пітера це не дивує. Його батько – полковник на службі, а мати вічно зайнята одяганнями й гуляннями, тому залишає його з нянею.

Пітера обурювала б присутність у його житті няні, якби він так не прикипів до неї. Він знав, що у вісім років уже занадто дорослий, щоб мати доглядальницю, яка панькалася з ним і постійно намагалася водити за ручку, наче він не вмів ходити сам. Але зараз уже звик, що його мати зайнята і в неї немає часу бавитися з ним чи залишатися вдома ввечері, коли він засинає.

Вона дедалі більше покладалася на те, що няня її підмінить, і коли його батько, полковник Браун, одного разу заговорив, що, може, вже час няню відпустити, виявилося, його мати навіть уявити не може, як без неї обійтися, тож, звісно, няня залишилася.

Якщо він у ліжку, то, можливо, хворий, а якщо він хворий – тоді, мабуть, його мати довше побуде з ним, ніж зазвичай, коли прийде додому й дізнається про таку халепу. Можливо, зараз вони навіть виконають його давнє палке бажання і дозволять тримати у своїй кімнаті кота, щоб той спав, згорнувшись клубочком біля його ліжка, і навіть заповзав під простирадла і пригортався йому до рук холодними ночами.

Він хотів кота завжди, відколи себе пам'ятав, тобто років із чотирьох, коли поїхав на ферму поблизу Джеррардз Кросс, там його завели на кухню показати кошика з кошенятками, рудими і білими м'ячиками шерсті, та коричнево-рудою повновидою матінкою, яка по черзі вилизувала діток язиком, сяючи від материнських гордощів. Йому дозволили покласти на неї руку. Вона була м'якенька й тепла і якось дивно гурчала зсередини, пізніше Пітер дізнався, що це називається муркотіти і означає, що котові зручно і він усім задоволений.

Дивіться такожПол Гелліко — ТомасинаБіографія Пола Геліко

Відтоді він страшенно хотів мати свого кота. Однак йому не дозволяли його завести.

Вони жили в маленькій квартирці на вулиці М'явз біля площі Кавендиш. Батько Пітера, полковник Браун, який бував удома хіба у відпустці, не заперечував, щоб Пітер тримав кота, але його мати сказала, що у приміщенні й так достатньо пилу та бруду з вулиці і для кота обмаль місця, а до того ж, шотландська няня не любила котів і боялася їх. Для матері Пітера важливо було не дратувати няню котами, бо так вона залишалася доглядати за ним і надалі.

Усе це Пітер знав, розумів і приймав, бо так воно повелося в його світі. Однак йому боліло, що його молода і гарна мати, здається, ніколи не має для нього часу, і розуміння всіх обставин не допомагало йому перестати хотіти кота.

Він приятелював із більшістю котів на площі: з великим чорним котом із білою цяткою на грудях і зеленими очима завбільшки із шилінг, який належав сторожеві маленького парку на площі Кавендиш, недалеко від М'явз; двома сіряками, які здебільшого, не кліпаючи, сиділи на вікні будинку номер п'ять; рудим котом із зеленими очима, який належав місіс Боббіт, яка була двірничкою та жила у підвалі будинку номер одинадцять; черепаховим котом із опущеним вухом із сусіднього помешкання; персом, який дрімав на подушці у вікні будинку номер двадцять сім, і якого виносили на площу подихати свіжим повітрям ясної погожої днини.

І ще, звісно, з багатьма приблудами, котрі населяли алею та зруйнований бомбою будинок за М'явз або пролазили крізь перила до парку. Тигрові й смугасті, чорно-білі й лимонно-жовті, рудо-коричневі та рябі, вони спали поряд із контейнерами для сміття, пакетами з використаним папером і сміттєвими баками. Бійці, втікачі, безхатьки, падальники і приблуди, старі коти й кошенята – всі вони вчились виживати в суворому й безжальному місті.

Були такі, яких Пітер тягнув додому. Іноді вони пручалися і від жаху дряпали йому руки або ж обм'якали, охоче йдучи туди, де тепло, є їжа і лагідний людський доторк.

Одного разу він обдурив няню, затягнувши кота до шафи у своїй кімнаті і протримав його там цілих два дні й дві ночі, доки кота не виявили.

Потім няня, якій місіс Браун дала вказівки, що робити, якщо знайде кота в квартирі, відчиняла двері на М'явз і кричала: "Геть! Забирайся звідси, брудний волоцюго!" Або ж хапала мітлу і ганялася з нею за котом. Однак якщо це не спрацьовувало і непроханий гість злякано зіщулювався в кутку, вона брала його за шкірку, тримаючи подалі від себе, і викидала на вулицю. Після цього вона карала Пітера, хоч нічого не могло завдати йому більшого болю, ніж втрата нового друга і згадка про те, яким щасливим той був, безпечно спочиваючи у нього на руках.

Пітер навчився навіть не плакати, коли це траплялося. Виявляється, можна плакати серцем, не видаючи ні звуку.

Зараз він почувався хворим, однак якось інакше, бо, здається, цього разу хотілося заплакати вголос, але Пітер не міг видушити з себе ні звуку. Він не знав, чому так, хіба що це продовження всього того дивного, що з ним коїлося після того, як він вирвався від няні, яка саме розмовляла з поштарем, і чкурнув через вулицю до смугастого кошеняти.

Насправді Пітера збила вантажівка з вугіллям, яка вискочила з-за рогу площі, коли він вибіг на дорогу, не подивившись навколо, і помчав перед нею. Але ще довго хлопчик не дізнається, що сталося після цього: галас і крики, натовп зібрався на нещасний випадок, ридання і стогони няні, поліцейський, який підняв його і заніс до будинку, як посилали за лікарем і намагалися знайти його матір, а потім дорогу до лікарні. Бо перед цим з ним іще мало статися багато дивних речей.

Тому що, безперечно, все здавалось таким дивним: день змінювався ніччю так швидко, майже як на кіноекрані, що то засвічується, то згасає. Спершу над ним виринуло обличчя няні, потім воно віддалилося і повернулося лише раз із лінзами окулярів, що світилися, як автомобільні фари.

Але справжня чудасія почала коїтися після того, як няня зникла вдалині, а його ліжко почало розхитувати, немов маленький човен на хвилях. Коли ж няня знову повернулася, це була більше не няня, а смугасте кошеня, яке вмивалося на перилах у парку і яке він так хотів упіймати та пригорнути.

І це любеньке маленьке кошеня зараз виросло до гігантських розмірів, воно сиділо на ліжку та дружньо йому всміхалося, його очі завбільшки з супниці, великі та блискучі, нагадували окуляри няні, бо він міг бачити в них своє відображення.

Але спантеличувало те, що, хоч Пітер знав, що відображається в цих очах саме він, відображення було зовсім не схоже на звичайне, яке бачив, проходячи повз високе трюмо у коридорі чи навіть в окулярах няні. У них він часто вловлював віддзеркалення своєї кучерявої голови зі стриженим каштановим волоссям, круглими очима, кирпатим носиком, гострим підборіддям і щоками, червоно-білими і круглими, як два яблучка.

Спершу Пітер не намагався зрозуміти на кого, власне, схожий, бо так приємно й безжурно загубитися у прохолоді зелених котячих очей, таких спокійних, глибоких і чистих, як смарагдові озера. Так втішно зануритись у цей прекрасний колір і теплу усмішку кошеняти.

Але невдовзі він почав помічати, що це справляє на нього певний вплив.

Спершу зображення було розмите, а потім на мить прояснилося, і він зміг розгледіти, як змінилася форма його голови, і не лише форма, але й колір. Замість каштаново-рудого кучерявого волосся і щічок-яблучок, його хутро тепер видавалося коротким, прямим і сніжно-білим.

"Чому, – запитав себе Пітер, – чому я сказав "хутро", а не "волосся". Якась дивина. Напевно, те, що я дивлюся в котячі очі, перетворює мене на кота".

Але він продовжував дивитися, бо раптом зрозумів, що просто не може нікуди відвести очей, а коли погляд туманився, зображення немов тремтіло, змінюючись зсередини, і щоразу, коли воно прояснювалося, він зауважував нові деталі: дивний розріз очей, які вже були не сірі, а блакитні, ніс, що змінився з кирпатого шестипенсовика на трояндово-рожевий трикутник, що вів до рота, який більше не був схожий на його рот, як і все інше. Зараз він загинався донизу над довгими гострими зубами, а з обох боків проростали велетенські наїжачені білі вуса.

Голова стала квадратна, розкосі очі – великі й витрішкуваті, а гострі вуха стирчали, як мансарди. "О, – подумав Пітер, – ось як я виглядав би, якби був котом. Як я хотів би бути котом". А потім він заплющив очі, бо це незвичайне його відображення зараз стало таке виразне й очевидне, що навіть трохи лякало. Хотіти бути котом – це одне. З великою вірогідністю перетворитися на нього – зовсім інше.

Коли Пітер розплющив очі, йому на мить здалося, що він подолав чари дзеркала котячих очей, бо зміг відвести від них погляд і подивитися на свої лапи. Вони були сніжно-білими, великими, вкритими хутром, з чудернацькими м'якими подушечками під кожною з них і з кігтями, загнутими, як турецькі мечі, й гострими, як голки, на кінчиках.

Здивований Пітер помітив, що він уже лежить не на ліжку, а на його вершечку. Все його тіло, тепер довгасте і струнке, було м'якеньким і білим, як горностаєва муфта, яку носила його мати, коли вдягалася на вихід узимку, а те, що здавалося безокою змією, яка рухалася, вигиналася, закручувалася і смикалася на кінці, – це був його хвіст.

1 2 ... 41
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дженні, Гелліко Пол», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дженні, Гелліко Пол"