Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » He відпускай мене 📚 - Українською

Читати книгу - "He відпускай мене"

1 432
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "He відпускай мене" автора Кадзуо Ішіґуро. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «He відпускай мене» була написана автором - Кадзуо Ішіґуро, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Сучасна проза".
Поділитися книгою "He відпускай мене" в соціальних мережах: 

Кадзуо Ішіґуро — британський письменник японського походження, сценарист, лауреат Букерівської премії. Його книжка «Не відпускай мене» — пронизлива історія, яка по праву входить у перелік найкращих англійських творів усіх часів. Це роман з елементами наукової фантастики та антиутопії, розповідь про пошук відповідей, любов, дружбу, пам'ять, надію і безвихідь. Кеті, головна героїня книжки; намагається зрозуміти та прийняти своє дитинство і юність у привілейованій школі-інтернаті Гейлшем та поза нею, свою інакшість від людей та обране для самої Кеті та її найближчих друзів призначення бути донором. Це довга дорога зі спогадів, відчуттів, одкровень, які поволі вибудовують для героїв нову картину світу.
«Не відпускай мене» у перекладі Софії Андрухович — перша книжка Кадзуо Ішіґуро, видана українською мовою. Оформили видання Назар Гайдучик та Оксана Йориш, роботи яких наче стоп-кадри з намальованого кіно додали тонкій емоційній напрузі тексту ще й гри світлотіней та динамічних акцентів.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 82
Перейти на сторінку:

Кадзуо Ішіґуро

He відпускай мене

Для Лорни й Наомі

Частина перша

Розділ перший

Мене звуть Кеті Г. Мені тридцять один рік, і цілих одинадцять із них я займаюсь опікунством. Знаю, видається, наче це вже страшенно довго, але насправді від мене очікують, що я працюватиму ще впродовж наступних восьми місяців, до кінця цього року. В сумі вийде рівно дванадцять років. Мені добре відомо, що таке тривале виконання обов’язків опікуна не конче свідчить про те, що мене вважають прекрасною працівницею. Бувають по-справжньому чудові опікуни, яких відкликають від обов’язків усього за два або три роки. І мені на думку спадає принаймні один опікун, який продовжував працювати цілих чотирнадцять років, незважаючи на те, що вся його діяльність зводилась до цілковитого марнування часу. Тож я не вихваляюсь. Але мені точно відомо, що моя праця викликала схвалення, та й сама я здебільшого була нею задоволена. Мої донори переважно почувались краще, ніж можна було сподіватись. Вони відновлювались дуже швидко, і навряд чи бодай когось із них можна було зарахувати до «стривожених» навіть напередодні четвертої виїмки. Гаразд, може, тепер я таки вихваляюсь. Але мені це важливо: старанно виконувати свою роботу, особливо дбаючи про забезпечення «спокою» донорів. Стосовно донорів у мене розвинулось чуття. Я знаю, коли мені слід бути поруч і їх заспокоювати, а коли — залишити на самоті; коли слід слухати їхні розповіді, а коли — тільки стенути плечима і гиркнути, щоб замовкли.

Так чи інак, сама я не маю претензій. Я знайома з не менш вправними від мене опікунами, які не отримують і половини того визнання, яке випало мені. Якщо ви — один із них, я цілком розумію ваше обурення: щодо моєї орендованої кімнати, машини, а понад усе — щодо можливості вибирати того, за ким доглядатиму. А ще я випускниця Гейлшема — і цього часом уже достатньо, щоб викликати чиюсь злість. Мовляв, Кеті Г. має право вибирати і завжди вибирає таких, як сама: людей із Гейлшема чи з інших привілейованих закладів. Не дивно, що в неї така добра характеристика. Мені доводилось чути таке досить часто, тож я не сумніваюсь, що і вам також доводилось, і, можливо, якась частина правди в цьому є. Але я не перша, кому дозволили вибирати, і сумніваюся, що остання. До того ж мені доводилось доглядати і за донорами, вихованими в інших установах. Пам’ятайте, що на той час, коли я завершу свою діяльність, я працюватиму цілих дванадцять років, а вибирати мені дозволили тільки впродовж останніх шести.

І чому б не повинні були дозволяти? Опікуни — не машини. Ти стараєшся, докладаєш усіх зусиль заради кожного донора, але врешті-решт почуваєшся виснаженим. Ти ж не володієш необмеженими запасами терпіння й енергії. Тому, отримавши шанс вибирати, ти, звісно, вибираєш когось близького. Це природно. Мені не вдалось би так довго протриматись при обов’язках, якби я щомиті не співпереживала разом зі своїми донорами. І в кожному разі — якби я не вибирала сама, то як би після стількох років мені вдалося знову зблизитися з Рут і Томмі?

Проте останнім часом, звісно, знайомих мені донорів залишається дедалі менше, тому на практиці вибираю я не так уже й часто. Як я вже сказала, працювати набагато складніше, коли не маєш глибшого зв’язку з підопічним, і хоча мені не вистачатиме моїх обов’язків опікунки, завершити діяльність наприкінці цього року — цілком виправдано.

Так випадково склалось, що Рут була всього лише третьою або четвертою доноркою, яку мені випало обирати. До неї вже прикріпили опікуна — пам’ятаю, це добряче витріпало мені нерви. Але врешті вдалося все залагодити, і щойно я знову побачила її, у реабілітаційному центрі Давера, всі наші розбіжності — які так і не розмилися повністю — не видавались уже такими важливими, як решта обставин: наприклад, той факт, що ми разом виростали в Гейлшемі, або що ми знали і пам’ятали речі, нікому іншому не відомі. Мабуть, відтоді я почала шукати серед донорів людей із минулого, а коли могла — відбирати випускників Гейлшема.

Протягом усіх цих років траплялись такі миті, коли я намагалась забути про Гейлшем, коли повторювала собі, що не слід так часто озиратись назад. Але зрештою настала мить, коли я просто перестала пручатись. Це було пов’язано з одним із моїх підопічних — на третьому році опікунства; точніше — з його реакцією на моє повідомлення, що я виховувалась у Гейлшемі. Він щойно пережив третю виїмку, не надто вдалу, тож відчував, що не впорається. Він ледве дихав, але раптом поглянув на мене і мовив:

— Гейлшем. Мабуть, то була прекрасна місцина.

Наступного ранку, коли я намагалась відволікати його розмовами і поцікавилась, де саме він виростав, донор назвав якийсь заклад у Дорсеті, а на його вкритому плямами обличчі з’явилась нова болісна міна. Тоді я і усвідомила, як йому прикро це пригадувати. Натомість він бажав почути про Гейлшем.

Тож протягом наступних п’яти чи шести днів я ділилась із ним усім, що могло його зацікавити. Він лежав, цілковито поглинутий розповіддю, і ніжно усміхався. Розпитував про речі важливі і неважливі. Про наших вихователів, про те, як кожен із нас тримав під ліжком скриньку з колекцією, про футбол, про стукачів, про стежку, яка оперізувала основну будівлю, всі потаємні закутки і щілини, про ставок із качками, про їжу, про те, який вид відкривався туманного ранку на поля з класу мистецтва. Іноді він просив розповідати те саме знову і знову. Так, ніби досі не чув, просив знову описувати те, що я вже описувала вчора. «А у вас був спортивний павільйон?» «А хто з вихователів був вашим улюбленцем?» Спершу я думала — це дія ліків, але потім усвідомила, що свідомість у нього достатньо ясна. Він хотів не просто слухати про Гейлшем, а запам’ятати Гейлшем — ніби то було його власне дитинство. Він знав, що його шлях от-от завершиться, і тому робив це

1 2 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «He відпускай мене», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "He відпускай мене"