Читати книгу - "He відпускай мене"

Подорожуючи сільською місцевістю, я досі звертаю увагу на речі, що нагадують мені про Гейлшем. Можу проминати вкрите імлою поле чи, спускаючись схилом у долину, побачити вдалині частину великого будинку або ряд тополь на пагорбі, розташованих по-особливому — і думаю: «Мабуть, це тут! Я знайшла його! Це таки справді Гейлшем!» Далі до мене доходить, що це неможливо, і я продовжую їхати, а мої думки кудись відлітають. От, зокрема, коли трапляються павільйони. Я помічаю їх по всій країні, їх зводять на краю футбольних полів — невеликі збірні будівлі білого кольору з рядом вікон, розташованих неприродно високо, майже заправлених під карниз. Мені здається, їх багато будували у п’ятдесяті та шістдесяті — і наш звели десь тоді. Якщо мені доводиться проминати такий, я не відводжу від нього погляду, поки це можливо, і одного дня розіб’ю таки машину, але це мене не зупиняє. Недавно я проїздила порожньою місцевістю у Ворсетерширі і побачила павільйон біля крикетного поля — точнісінько як наш, у Гейлшемі, і я навіть розвернула машину і повернулась, щоб поглянути вдруге.

Ми любили наш спортивний павільйон — може, тому що він нагадував гарненькі котеджі: у часи нашої юності знімки цих споруд зберігали у фотоальбомах. Пам’ятаю, як у молодших класах ми благали вихователів, щоб наступний урок нам провели в павільйоні, а не у звичайному класі. У середній школі — нам виповнилося дванадцять і мало стукнути тринадцять — павільйон став місцем, де можна було никатись із найкращими друзями, коли з’являлась потреба заховатися від решти Гейлшема.

Павільйон був великий, достатній для одночасного перебування двох окремих компаній, які б одна одній не заважали. А влітку на веранді могла зависати ще й третя група. Однак в ідеалі всі хотіли, щоб це місце належало тільки їм, тож навколо нього часто відбувались суперечки і махінації. Вихователі завжди повчали нас, щоб ми поводились цивілізовано, але на практиці тільки наявність у компанії сильної особистості давала можливість відстояти користування павільйоном під час перерви чи після занять. Сама я не була тюхтійкою, але користуватись павільйоном нам вдавалось завдяки Рут.

Зазвичай ми просто розвалювались на стільцях і на лавках — нас було п’ятеро, а якщо приходила Дженні Б., тоді шестеро — і віддавались пліткам. Ці розмови могли вестися лише тоді, коли ми ховались у павільйоні. Ми обговорювали те, що нас турбувало, заливались реготом чи ревіли від люті. А зазвичай — просто розслаблялись там із найближчими друзями.

Того конкретного дня, який я зараз маю на думці, ми стояли на стільцях і лавках, прикипівши до високих вікон. Звідти нам відкривався широкий огляд на Північне спортивне поле, на якому десяток хлопців із нашого року та старшокласників збирались грати у футбол. Яскраво світило сонце, але перед тим, здається, ішов дощ, оскільки я пригадую, як промені мерехтіли в багнюці серед трави.

Хтось сказав, що нам не варто так відкрито спостерігати, але ми навіть не поворухнулись. Тоді Рут мовила:

— Та він навіть нічого не підозрює. Ви тільки погляньте. Він справді не підозрює нічогісінько.

Коли вона замовкла, я придивилась до неї, шукаючи якихось ознак несхвалення поведінки хлопців щодо Томмі. Але Рут засміялась і зронила:

— Ідіот!

Я зрозуміла, що, на думку Рут і решти дівчат, дії хлопців нас не стосувались. Що на них не впливали наше схвалення чи незгода. Ми зібрались біля вікон не заради насолоди спостерігати, як Томмі принижуватимуть, а просто тому, що почули про останню змову і страшенно хотіли побачити, як усе станеться. Не думаю, що в ті дні хлопці коїли щось геть страшне. Рут і решта сприймали їхні вчинки відсторонено. І я, можливо, сприймала так само.

А може, я погано пам’ятаю. Може, навіть тоді, дивлячись, як Томмі мчить полем, а на його обличчі сяє неприхована радість, бо його знову прийняли до товариства, тож він гратиме в гру, в якій досягає успіхів — може, я відчула болісне поколювання. Натомість чітко пам’ятаю, як зауважила світло-блакитну теніску Томмі, яку він купив на Розпродажу минулого місяця і якою так пишався. Пам’ятаю, я думала: «Який же він дурень, що збирається грати в ній у футбол. Їй настане гаплик — і як він тоді почуватиметься?». Вголос я мовила, не звертаючись ні до кого конкретно:

— Томмі одягнув свою футболку. Свою улюблену теніску.

Не думаю, що мене бодай хтось почув, адже всі сміялися з Лори — вона була у нас клоуном. Одну за одною Лора відтворювала міни, що з’являлись на обличчі Томмі, поки він біг, махав руками, щось вигукував, докладав зусиль. Решта хлопців пересувалось полем у зумисне розслабленій манері, лише розігріваючись, натомість Томмі, охоплений збудженням, здавалось, гасав на повних обертах. Цього разу я промовила голосніше:

— У нього станеться приступ, якщо зіпсує теніску.

Тепер Рут почула мене, але, мабуть, подумала, що це такий жарт, тому що пирснула сміхом і саркастично щось зауважила.

Хлопці зупинились посеред болота, копаючи м’яча одне одному, а їхні груди м’яко здіймались і опадали в очікуванні відбору до команд. Капітани, що виступили наперед, були старшокласниками, хоча всі добре знали, що Томмі — кращий за будь-якого старшака. Вони кинули монетку, хто вибиратиме перший, і хлопець, який виграв, поглянув на решту.

— Дивіться на нього, — сказав хтось позаду мене. — Він цілковито переконаний, що його виберуть першим. Ви тільки на нього погляньте!

Тієї миті в Томмі таки справді було щось комічне. Думалось: що ж, коли він такий телепень, то заслуговує покарання. Інші хлопці вдавали, начебто повністю нехтують процес відбору, вдавали, що їм байдуже, коли настане їхня черга. Одні тихо перемовлялись між собою, інші перев’язували шнурівки, ще хтось просто дивився на ноги, бабраючись у болоті. А Томмі палко вдивлявся у капітана-старшокласника, наче той уже промовив його ім’я.

Лора продовжувала свій виступ протягом усього відбору, відтворюючи вирази, які проступали на обличчі Томмі: радісний запал на початку; розгубленість і неспокій, коли назвали перших чотирьох, а його так і не вибрали; образу і паніку — коли до нього почало доходити, що насправді відбувається. Хоча я на Лору не дивилась: я спостерігала за