Читати книгу - "Я хворий тобою, Валерія Дражинська"

Мирослава

Ми сіли в чорний джип лексус. Я уявила собі, як ми виглядаємо збоку - він одягнений з голочки, увесь його вигляд просякнутий упевненістю і кричить про достаток, і я вся така проста. 

- Скільки у Вас машин? - з дуру ляпнула, аби щось сказати.

Але, мабуть, нетактовність і дурість запитання була йому по барабану:

- Скажи "у тебе", Міро! - трохи роздратовано наполягає він, вирулюючи зі стоянки. - "У тебе"! Повтори!

- У тебе, - слухняно повторила.

- Легкових вісім. Моїх особистих дві, іншими користуються співробітники компанії, - констатував факт.

- Мені подобається порш! - чергова нісенітниця змушує зніяковіти.

- Я радий! - м'яко вимовив він, усміхаючись.

Великим пальцем правої руки Ігнат потирає нижню губу і злегка посміхається. Іншою - впевнено веде автомобіль. Чиста еротика для мене! З його боку жодної напруги не відчувається, тоді як я вся на голках.

- Мені ніяково! - навіщось ставлю його до відома.

Я сьогодні в ударі. Що я несу? Він ще деякий час мовчить, ігноруючи мене, але коли я починаю соватися на сидінні, все ж таки вимовляє:

- Ми не будемо обідати вдвох, - він думає, що заспокоїв мене цим, - Мені потрібно, щоб дехто був присутній поруч. Не хочу порушувати обіцянку.

- Обіцянку? - не одразу вловлюю суть.

- Поводитися майже зразково! - нагадує він, усміхаючись. 

- Я помітила, що для тебе свідки не є перешкодою! 

- Є кілька людей, думка яких мені не байдужа, - після такого коментаря я просто повернулась до вікна, але ненадовго. Цікавість, щоб його!

- Це він чи вона? - ми зупиняємося на світлофорі.

Ігнат уперше за поїздку повертається до мене і дивиться з такою чарівною посмішкою, що я застигаю:

- Міро, ти виняткова дівчина! - і сміється.

Що я такого сказала? Поставити запитання не наважуюся.

 Під'їхали ми до невеликого затишного ресторанчика. Мабуть, тут мало хто міг дозволити собі пообідати - зайнятий був лише один столик, за яким сидів чоловік зі східною зовнішністю. Поки він із веселим подивом роздивлявся мене, ми попрямували в його бік. Коли підійшли, чоловік піднявся, потиснув руку Ігнату і знову повернувся до мене.  

- Марат! Мирослава! - представив нас один одному Ігнат без зайвих пояснень.

- Мирослава! - ніби на розспів протягнув цей Марат.

- Слава! - машинально поправила. 

- Гаразд, Славо! Сподіваюся, ти не проти одразу перейти на "ти"? - він теж потиснув мені руку, чарівно посміхаючись, - Ненавиджу офіціозу з красивими молодими дівчатами.

Ми влаштувалися на зручних шкіряних стільцях. 

- Не проти! - я відчула, що червонію! Не звикла до таких ось комплементів з ходу.

- Ого, я й не знав, що в наш час ще хтось уміє червоніти, - цей чоловік випромінювала стільки доброзичливості, роблячи недоречне зауваження на мою адресу, що неможливо було на нього злитися.

- Марат! - застережливо вимовив Ігнат, але той відмахнувся, навіть не дивлячись.

Марат був гарний. Навіть із перебором. Такому будь-яку жінку зняти - раз плюнути. Чого тільки вартий пронизливий погляд сірих очей! І ще ця його чарівність! Вибухонебезпечна суміш. На перший погляд пов'язати цих двох було неможливо. Об'єднувала їх внутрішня сила, з усіма наслідками, що випливала з цього. У кожного з них вона відчувалася інтуїтивно.

Офіціантка подала всім по меню. Ціни були відсутні. Було незручно щось замовляти. Сама я точно не заплачу - навряд чи Ігнат чи гаманець мені це дозволить. І не хотіла, щоб Ігнат платив за мене! Чому я не подумала про це, коли сідала в машину?

Чоловіки вже зробили замовлення і вдвох, разом з офіціанткою, дивилися на мене.

- Зелений чай! - нарешті вирішую.

- Ще що-небудь? - запитує офіціантка.

- Це все! Дякую!

Марат усе ще посміхається. "Цікаво, йому щелепи не болять?" - встигаю подумати перед тим, як з обличчя зникають усі фарби, а гул у вухах починає набирати обертів від однієї фрази Ігната:

- Миро, якщо ти нічого не замовиш собі поїсти - я зроблю це за тебе! - не можу дивитися на нього, намагаюся зосередиться на Мараті, але його спантеличений вираз обличчя не дає відволіктися.

- Я зараз! - примудряюся вимовити.

Заходжу до туалету, мертвою хваткою чіпляюся руками за раковину й опускаю голову вниз, намагаючись заспокоїться. Спогад! Коли це довбане минуле залишить мене в спокої?

Ніжні руки, не особливо напружуючись, відривають мої від холодної поверхні. Я знаю хто це! Фізично відчуваю. Повертає до себе і піднімає вказівним пальцем підборіддя, змушуючи дивитися на себе. Зараз його погляд дарує бажаний спокій. Як одна людина примудряється так по-різному впливати на мене?

- Що трапилося? - спокійним голосом цікавиться Ігнат, відходячи від мене на крок.