Читати книгу - "Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Стара подорожувала у паланкіні, прикрашеному паперовими гірляндами, і жувала свою жуйку із зерна, яке витягала з кишені; над головою в неї височів церковний балдахін. Бабуня начебто погладшала, але то було за рахунок жилета, зробленого з парусини та напханого злитками золота подібно до того, як кулі напихаються в патронташ. Цей жилет вона вдягала під блузу. Ерендіра сиділа поруч із старою в гарній сукні, гарно зачесана, але все ще з собачим ланцюжком на щиколотці.
— Тобі нема на що скаржитись, — сказала стара, коли вони вийшли з прикордонного міста. — У тебе королівський одяг, розкішна постіль, власний оркестр і чотирнадцять прислужників-індіанців. Хіба це не чудово?
— Так, бабуню.
— Коли мене не стане, — вела своєї стара, — ти не залежатимеш від чоловіків, бо матимеш власний будинок у великому місті. Житимеш вільно і щасливо.
То був зовсім новий і несподіваний погляд у майбутнє. Бабуня більше не говорила про її борги, які тяжіли над нею з самого дитинства, обплутували павутинням та все збільшувались. Проте Ерендіра навіть не зітхнула і нічим не виказала своїх думок. Вона мовчки підкорялася тортурі свого ліжка у селищах, де видобували селітру, у заспаних містечках, побудованих на палях, у місячних кратерах копалень, а бабуня все наспівувала їй про майбутнє, яке бачила так ясно, наче ворожила на картах. Одного дня, виїжджаючи з гнітючої ущелини, вони відчули, що повітря пахне старовинним лавром, до них долинув характерний акцент мешканців Ямайки. Невиразне почуття знемоги й радощів охопило їх, і вони зрозуміли, що дісталися до моря.
— Ось воно, — сказала стара, насолоджуючись та вбираючи в себе прозоре світло Карибського моря, адже півжиття її пройшло в пустелі.
— Тобі подобається?
— Так, бабуню.
Вони поставили намет. Стара довго не спала та все говорила і говорила, іноді її ностальгія поєднувалась із мріями про майбутнє. Вона заснула пізніше, ніж звичайно, і прокинулась, розбуджена гомоном моря. Коли Ерендіра її мила, бабця знову говорила про майбутнє та так гарячково, що це скидалося на її нічні марення.
— Ти будеш господинею, — казала вона, — знатною дамою, тебе шануватимуть, і ти сама протегуватимеш іншим жінкам, що працюватимуть замість тебе. Тобі догоджатимуть найвищі власті, капітани пароплавів надсилатимуть тобі листівки з усіх портів світу.
Ерендіра не слухала її. Тепла напахчена вода наливалась у ванну через трубу, виведену зовні. Ерендіра, мовчазна, як завжди, підставляла чашку і поливала бабуню, а другою рукою намилювала її.
— Про твій будинок говоритимуть в усіх кінцях світу — від Антільських островів до кордонів Голландії, — не вгавала стара. — Твій будинок буде впливовішим, ніж президентський палац, адже тут дискутуватимуть про урядові справи та вирішуватимуть долю країни.
Раптом вода закінчилася. Ерендіра вийшла з намета, щоб довідатись, у чому справа, і побачила, що індіанець, якому доручено наливати воду, рубає на кухні дрова.
— Вода закінчилася, — сказав він, — залишився самий окріп, треба остудити його.
Ерендіра підійшла до печі, на якій у великій каструлі кипіла вода з ароматичним листям. Вона обгорнула руки ганчіркою і пересвідчилася в тому, що сама, без допомоги індіанця може підняти каструлю.
— Іди, — сказала вона, — я сама наллю воду.
Вона почекала, поки індіанин вийде з кухні, потім зняла з вогню каструлю з окропом, підняла її до рівня трубки і вже збиралась налити у ванну смертоносну воду, коли стара крикнула зсередини намета:
— Ерендіро!
Здавалось, вона її бачила. Перелякана онука не наважилась довести свій намір до кінця.
— Іду, бабуню, — сказала вона, — я охолоджую воду.
Тієї ночі вона довго розмірковувала, поки стара, вдягнена у золотий жилет, марила уві сні. Ерендіра дивилась на неї зі свого ліжка, і її очі світились у темряві, немов очі кішки. Потім вона вмостилася зручніше, схрестила руки на грудях, мов покійник, і з розплющеними очима, вклавши в це слово всю силу та надію, мовила про себе:
— Улісс.
Улісс раптом прокинувся у помаранчевому будинку. Він так ясно почув голос Ерендіри, що почав шукати її в темряві. Подумавши трохи, він згорнув свою одежу і взуття і вийшов із спальні. Перетинаючи терасу, почув голос батька:
— Ти куди?
І побачив батька, синього в світлі місяця.
— У світ, — відповів він.
— Цього разу я не буду затримувати тебе, — сказав голландець, — але попереджаю: де б ти не був, за тобою невідступно піде батьківське прокляття.
— Хай буде так, — сказав Улісс.
Здивований і навіть трохи гордий рішенням сина, голландець дивився, як той проходить через помаранчеву плантацію, освітлену місяцем. Потроху погляд його пом’якшав і в ньому навіть з’явилась посмішка. Гарна дружина-індіанка стояла за його спиною. Коли Улісс зник, голландець заговорив:
— Коли життя побавиться ним досхочу, він повернеться швидше, ніж ти гадаєш.
— Який ти дурний, — зітхнула вона, — він ніколи не повернеться.
Цього разу Улісс ні в кого не питав адреси Ерендіри. Він перетнув пустелю на попутних машинах, спав де запопало, крав їжу, а іноді крав просто так, для власного задоволення, доки побачив намет у невеликому приморському містечку, біля якого височіли скляні будинки ілюмінованого міста і де чулися прощальні нічні гудки пароплавів, що вирушали до острова Аруба. Ерендіра спала, прикута до ліжка, у тій самій позі небіжчика, яку прибрала перед тим, як покликати його. Улісс довго дивився на неї, не наважуючись розбудити, але від його погляду Ерендіра сама прокинулась. Вони поцілувалися і довго та ніжно милували одне одного, насолоджуючись цим прихованим щастям, яке здавалося їм справжнім коханням.
На протилежному кінці намета бабуся уві сні перевернулася на другий бік і почала марити.
— Це сталося тоді, коли приплив грецький пароплав, — проказувала вона, — на ньому приїхала божевільна команда, яка дуже подобалася жінкам, але платили вони не грошима, а живими губками, які шастали по будинках, стогнучи, наче хворі в лікарнях, і змушували плакати дітей, щоб пити їхні сльози.
Вона підвелася і сіла на ліжку.
— Тоді і прийшов він, Господи Боже мій, сильний, високий, кращий навіть, ніж Амадіс.
Улісс, який досі не звертав уваги на марення, вирішив сховатися, коли побачив, що стара сіла в ліжку. Ерендіра його заспокоїла.
— Не хвилюйся, — сказала вона, — завжди, коли починається це оповідання, вона сідає в ліжку, але не прокидається.
Улісс приліг на її плече.
— Я співала тієї ночі з моряками і відчула щось на зразок землетрусу, — провадила стара. — Мабуть, усі це відчули, бо почали тікати, галасуючи та сміючись, і залишився тільки він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню», після закриття браузера.