Читати книгу - "Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню"

— Ми не донощики, — сказав він обурено, — ми контрабандисти.

Побачивши зовсім близько біля себе задимлені стволи кулеметів, поліцейський підняв руки і посміхнувся.

— Майте совість, — крикнув він їм, — не з’являйтесь принаймні хоч удень.

На останній машині можна було прочитати напис: «Думаю про тебе, Ерендіро».

В міру того, як вони рухалися на північ, вітер ставав дедалі сухішим, а сонце пряжило дужче й дужче, всередині закритої машини від спеки важко було дихати.

Стара перша побачила фотографа, він їхав у тому самому напрямку, що й вони, пов’язавши від спеки голову носовичком.

— Ось він, — вказала стара, — змовник. Негідник.

Начальник наказав одному з поліцейських зайнятися фотографом.

— Затримай його тут і почекай нас, — сказав він, — ми скоро повернемось.

Поліцейський плигнув з підніжки і наказав фотографу спинитись. Через сильний вітер фотограф не почув його. Коли машина випередила велосипед, стара зробила йому таємний знак, але він сприйняв це як вітання, усміхнувся і зробив їй прощальний жест рукою. Він не почув і пострілу, перекинувся в повітрі і впав мертвий на велосипед із простреленою головою.

Близько дванадцятої години вони побачили пір’я, яке ніс вітер; голландець зразу впізнав пір’я своїх птахів. Водій трохи змінив напрямок, натиснув на педаль до кінця, і менш ніж за півгодини вони побачили на обрії вантажівочку.

Коли Улісс у лобовому склі угледів їхню машину, він зробив зусилля, щоб збільшити відстань між ними, але двигун на більше був нездатний. Вони їхали довго і були змучені втомою та спрагою. Ерендіра дрімала на плечі Улісса і раптом прокинулась, налякана. Коли вона побачила машину, що наздоганяла їх, рішуче вихопила пістолет із кобури.

— Він не заряджений, — сказав Улісс і викинув пістолет за вікно. Військова машина випередила вантажівочку, навантажену птахами, чиє пір’я розвіялося вітром, стала посеред шляху і закрила проїзд.

*

Я побачив їх у той час, коли слава про них гриміла, хоч подробиці їхнього життя стали відомі мені багато років потому, коли Рафаель Ескалона склав пісню, в якій ішлося про страшну розв’язку цієї драматичної історії, яку, подумав я, добре було б розповісти. В той час я роз’їжджав по провінції Ріочача, продаючи енциклопедії та книги з медицини. Альваро Сепеда Самудіо, який теж подорожував у цих краях, продаючи автомати з холодним пивом, возив мене у своїй машині по селах пустелі, і ми з ним стільки розмовляли, не пам’ятаю вже про що, і стільки випили пива, що якось наче й непомітно перетнули всю пустелю і доїхали до кордону. Там стояв намет мандрівного кохання, на якому висіли плакати: «Ерендіра найкраща», «Повертайтесь сюди, Ерендіра на Вас чекає», «Нема життя без Ерендіри». Нескінченна звивиста стрічка з чоловіків різних рас та соціального стану, що скидалася на змію, чиї шийні хребці складалися з людей, дрімала, чекаючи своєї черги у дворах та на площах, на різнобарвних і галасливих базарах та ринках, випліскувалася на вулиці гомінливого заїжджого міста. Кожна вулиця цього міста мала дім розпусти, кожний будинок — винний погріб, кожні двері — притулок для втікачів. Невиразні мелодії численних оркестрів та вигуки торгівців зливалися в один-єдиний гамір, що, здавалося, завис у розпеченому повітрі.

У цій юрбі чужоземців та гульвіс такий собі Блакаман виліз на стіл і просив дати йому отруйну гадюку, щоб випробувати на собі протиотруту власного винаходу. Була тут і жінка, перетворена на павука через те, що не слухалася батьків, до неї можна було навіть доторкнутися, заплативши п’ятдесят копійок, і пересвідчитися, що це не обман; вона навіть відповідала на запитання й розповідала, як це з нею сталося. Був тут і посланець вічного життя, який провіщав неминучий прихід страшного зоряного кажана, чиє вогняне сіркове дихання порушить порядок у природі і змусить сплисти на поверхню всі морські чудовиська.

Єдиним спокійним місцем, куди ледве долинав гомін галасливого міста, лишалися квартали домів розпусти. Жінки, які посходилися сюди з усіх кінців світу, позіхали з нудьги, тинялися спустілими танцювальними салонами. Вони справляли с’єсту[3] сидячи, і ніхто їх не будив, не пропонував свого кохання, і їм тільки й залишалося чекати на зоряного кажана під вентиляторами з лопатями, що крутилися у чистому небі. Раптом одна з жінок підвелася і пішла в галерею, засаджену братками, яка виходила на вулицю. По вулиці рухалася черга претендентів Ерендіри.

— Гей, — гукнула їм жінка. — А що вона має такого, чого не маємо ми?

— Лист сенатора, — вигукнув хтось.

Зойки та регіт привернули увагу інших жінок, і вони теж вийшли на галерею.

— Вже багато днів ця черга не зменшується, — сказала одна з них, — і кожний платить п’ятдесят песо.

Та, що вийшла першою, вирішила:

— Піду-но я подивлюсь, що то за диво таке.

— Я також, — сказала інша, — принаймні це краще, ніж сидіти тут.

По дорозі до них приєдналося ще кілька жінок, і коли вони наблизилися до намета Ерендіри, то була вже галаслива юрба. Вони увійшли без дозволу, налякали й закидали подушками чоловіка, який не виправдав іще грошей, витрачених біля входу, підняли ліжко Ерендіри й винесли його на вулицю.

— Це свавілля! — волала стара. — Бандитки! Розбійниці! — Потім, звернувшись до черги, кричала далі: — А ви? Де ваша совість, ви баби, а не чоловіки, як ви дозволяєте знущатися з бідної, беззахисної дівчини! Сучі діти!

Вона кричала, скільки вистачало голосу, била палицею всіх, хто стояв поруч, але глузування, галас та образи юрби заглушили її крик.

Ерендіра не могла уникнути розправи, бо відтоді, як вона спробувала втекти, бабуня прикувала її собачим ланцюгом до ліжка. Побачивши це, жінки пожаліли її і не завдали ніякої шкоди, але пронесли по найголовніших вулицях, мов алегоричне уособлення прикутої грішниці, що розкаялася, і нарешті поставили ліжко в центрі головної площі міста.

Ерендіра скрутилася калачиком, закрила обличчя руками і не плакала, а вся горіла від спекоти, сорому та люті, безсило кусала собачий ланцюг та проклинала свою нещасну долю. Отак і лежала гола якийсь час під пекучими променями сонця, поки хтось не зглянувся на неї і не прикрив сорочкою.

Тоді вперше я почув про них, а потім дізнався, що вони ще деякий час залишалися в цьому прикордонному місті, бо громадськість міста протегувала Ерендірі. Коли скрині бабки переповнилися, вони залишили пустелю й подалися до моря. Важко було уявити собі подібну розкіш поруч із злиднями, що панували в пустелі. Ціла валка возів, запряжених волами, були навантажені речами, подібними до тих, що загинули під час