Читати книгу - "Нічний черговий"

Повернувшись додому, замкнув двері, зняв пальто і светр, методично перев'язав кожну пачку грошей стрічками і поскладав їх у конверти. Тисячу доларів поклав у гаманець на найближчі витрати.

Кривлячись від бридкого смаку клею на язиці, я запечатував конверти. Потім узяв з холодильника ще одну пляшку пива, вилив у склянку й випив, сидячи за столом, на якому лежав акуратний стосик з трьох пухких новеньких конвертів.

Квартиру, яку я наймав, здавали вмебльованою, моїми тут були тільки книжки. Та й тих було небагато. Дочитуючи книжку, я її викидаю. Тут ніколи не було досить тепло, тому, вмощуючись почитати в одному із старих крісел, я завжди вдягав ватяну лижну куртку, що висіла на гачку, прибитому до вхідних дверей. Цього ранку не було тепліше, ніж завжди, але я сидів у самій сорочці й не відчував холоду.

Я знав, що мені треба виїхати звідси. І покинути роботу. І зникнути з Нью-Йорка. Далі цього мої плани не сягали, але я був певен, що одного чудового дня хто-небудь з'явиться по свої сто тисяч доларів.

У банку я повинен був залишити на двох окремих картках зразок свого підпису. Рука моя була абсолютно тверда. Заклеєні конверти з грошима лежали на столі, напроти мене сидів молодий помічник управляючого банком. У нього було лагідне обличчя семінариста без будь-яких ознак чоловічої статі. Наша розмова була короткою і діловою. Йдучи сюди, я поголився і ретельно одягнувся. Від колишніх добрих часів у мене збереглося ще кілька порядних костюмів, і сьогодні я вдягнув солідну, спокійного сірого кольору пару з голубою оксфордською сорочкою і великою синьою краваткою. Я хотів справити враження солідного громадянина, не дуже багатого, але доволі заможного, старанного і обережного, який має облігації і деякі платіжні папери, надто цінні, щоб зберігати їх удома.

— Будь ласка, містере Граймс, дайте вашу адресу,— сказав помічник.

Я дав йому адресу «Св. Августіна». Якщо хто-небудь, шукаючи мене, добереться до банку, що неймовірно у будь-якому випадку, він не одержить там ніякої корисної інформації.

— Ви один будете користуватися сейфом?

«Звичайно, разом з братом»,— подумав я. Але вголос вимовив:

— Так.

— Це коштуватиме двадцять доларів на рік. Як ви бажаєте платити — готівкою чи чеками?

— Готівкою.— Я простягнув стодоларову асигнацію. Вираз його обличчя не змінився. Як на нього, я, мабуть, був схожий на людину, що звикла носити із собою сто доларів на всякий випадок. Це була поза сумнівом добра ознака. Помічник управляючого обережним шанобливим жестом розправив гроші й пішов розміняти їх до віконця касира.

Я зручніше вмостився на стільці, погладжуючи пучками один із конвертів. За весь сьогоднішній ранок я ще ні разу не затнувся.

Помічник управляючого повернувся, віддав мені решту і виписав квитанцію. Дбайливо згорнувши, я поклав її у свій гаманець. Потім пішов за ним до підвалу. Там було тихо, як у храмі чи в лікарні, де мимоволі починаєш розмовляти пошепки. Працівник сховища дав мені ключі і повів між мовчазними рядами сейфів.

Затиснувши під пахвою три грубі конверти, я йшов і думав про те, звідки взялися скарби, що зберігалися тут у сірих замкнених скринях, усі ті банкноти, акції, бони й коштовності, скільки поту пролилось, які злочини були вчинені, через чиї руки перейшли усі ті камінці й розкішно видруковані папірці, перш ніж спокійно осісти тут, у таємничій, холодній, сталевій печері. Мені забаглося роздивитися працівника сховища, поки він за допомогою двох ключів — свого і мого, відчиняв призначену для мене скриньку. То була літня людина, бліда від тривалого перебування під землею. Здавалося, він ніколи не замислювався над тим, що діється довкола нього. Можливо, людей сюди добирають саме за брак оригінальності. Оригінальна людина тут збожеволіла б. Потім ми пішли в закуток, відгороджений шторою, де стояв стіл, і службовець, поважаючи таємницю багатства, лишив мене на самоті з моєю скринькою.

Розірвавши конверти, я переклав гроші в скриню і якусь мить іще дивився на дбайливо складені стосики, безуспішно намагаючись угадати, що вони мені принесуть. Ці гроші були схожі на могутній механізм, ще нерухомий, але сповнений несподіваної грубої сили. Я рішуче замкнув скриньку, викинув конверти в кошик для сміття і вийшов до службовця. Той відніс скриньку на місце і двома ключами — своїм і моїм, замкнув сейф. Я поклав ключ у кишеню і побажав йому з ввічливістю, гідною поліцейського:

— Дякую. Бажаю вам доброго дня.

— Ха! — мугикнув у відповідь чоловік. Певно, відтоді як йому минуло дванадцять років, у нього не було добрих днів.

Піднявшись нагору, я вийшов на залиту сонцем холодну вулицю й подумав: «Мабуть, на сьогодні досить».

Я швидко повернувся додому й зібрався. Усе моє майно вмістилося в сумку, в якій я відносив гроші, і невелику дорожну валізу. Ще й місце лишилось. Стару куртку я покинув у туалетній кімнаті. Вона знадобиться моєму наступнику більше, ніж мені. Потім я написав записку власникові будинку, сповіщаючи, що виїжджаю з помешкання. У мене не було договору про оренду, я платив за квартиру щомісяця, отже, ніяких ускладнень не могло виникнути. Я згорнув записку і разом з ключем поклав у конверт, який вкинув у поштову скриньку власника будинку. Після цього, взявши в обидві руки сумку й валізу, вийшов з дому, не оглядаючись назад. Більше мені не доведеться шукати затишку в цій квартирі.

Зупинивши таксі, я назвав водію адресу готелю в Сентрал Парк Вест. Це було недалеко, але я ніколи не жив у тому районі і лише зрідка туди навідувався. Навіть за моєї нічної роботи й звичок відлюдника в Іст-сайді, де я жив досі, були люди, що мене знали — букмекер, хазяїн бару за рогом, де я іноді пропускав чарку, офіціантка сусіднього італійського ресторанчика — і могли б розповісти, про мене кожному, хто мною зацікавиться. Я розумів, що мені треба буде залишити за собою значно більшу дистанцію, але поки що досить було й готелю в Сентрал Парк Вест. Я не хотів тікати навпомацки. Мені потрібен був хоча б день, щоб обміркувати якийсь план.

Готель був помітний, але не розкішний — для середнього класу, зовсім не те місце, куди вабило б людину, що хоче